КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Володимир Львович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, драматург. Псевдонім – Р. Каду.

З дворянської родини.

Народився в 1891 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Київської області України).

Помер 2 квітня 1966 р. в м. Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Похований на місцевому

цвинтарі.

Служив артилерійським офіцером у Добровільній армії (1918-1920), працював завідуючим

відділом журналу «Сполохи» (1921-1923), водієм.

Друкувався в журналах «Новосілля», «Сполохи», «Новому журналі».

Перу нашого земляка належать наступні книги: «Полин і зірки», «Святогірський скит»

(обидві – 1923), «Кам’яне кохання» (1925), «Беатріче. Збірник п’єс» (1929), «Повітряний

змій» (1950), «Поразка» (1960), двотомник «Пізній гість» (1968-1969).

Більшовицької влади не сприйняв. Під час громадянської війни був артилерійським

офіцером на боці Білої армії. Емігрував спочатку до Берліну (1920), потім – Парижу (1939) і нарешті – до США (1953).

Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – Ю. Офросімов, А. Прісманова, Г. Адамович, В.

Набоков, О. Гінгер, Г. Струве, О. Савич, Г. Іванов, І. Шаховський та ін.

***

НЕ БРЕХАТИ,

з творчого кредо В. Корвін-Піотровського

У віршах своїх я не брешу ніколи. Що б я не писав, куди б я не писав – це все щиро і

правдиво, навіть якщо потім я і не погоджувався з написаним.

ПРАВО САМОЗНИЩЕННЯ, вірш В. Корвін-Піотровського «Не треба вічності»

Не надо вечности. Томится

Бессмертием душа моя,

Она не хочет и боится

Повторной муки бытия.

Как будто знает знаньем смутным,

Что ничего страшнее нет,

Чем этот в нашем сне минутном

Почти неразличимый свет.

Из поколений в поколенья

Она измену и любовь,

Их ложь и блеск, прощает вновь

За право самоистребленья.

МАВКА З ДОВГОЮ ЛОЗИНОЮ, вірш В. Корвін-Піотровського «Задвірками розбитих

дач»

Задворками разбитых дач

Коней вторые сутки мучим –

За мной вихрастый штаб-трубач

Качается в седле скрипучем.

Какая скучная война, –

На фронте ни врага, ни друга.

И душу гложет мысль одна –

Не слабо ль стянута подпруга.

А солнце южное печет,

Густая пыль забила поры,

В глаза горячий пот течет,

Жмут сапоги, обвисли шпоры –

И вдруг внезапный поворот,

За ним прудок, покрытый тиной,

Гусиный выводок, и вот –

Русалка с длинной хворостиной.

Цветная кофточка узка,

Но как пленительно прильнула,

А из под легкого платка

Такая молния блеснула!

Как подтянулся эскадрон!

Как избоченился спесиво,

Как солнцем вылощен красиво

Золотокованный погон.

И, пламенным сверкая оком,

Срывая ногу так и так,

Приплясывая, скачем боком

Мой горбоносый арагамак.

И враз, почти без уговора,

Небрежной удали краса,

Гремят разведческого хора

Подобранные голоса.

И тенор, заливаясь свистом,

Уже ликует вполпьяна

О том, что в поле, поле чистом

Нам рано гибель суждена.

ДЗЕРКАЛА-ВІЗАВІ, зі спогадів Г. Адамовича

Витонченість в грі і в зсуві двох планів, реального й іншого, примарного, проте такого, який ще зберігає всі ознаки реальності! Епітети, образи незмінно залишаються

прозаїчними, ніяких ангелів, небес, німф чи асфоделей. Але в прозу вривається... ні, не

вривається, а вкрадливо проникає світ, до якого звичайні слова застосовні виключно тому, що для нього інших слів ще не знайдено, і все двоїться, троїться, майже до нескінченності, як в дзеркалах, поставлених одне проти другого.

Я НЕ КОРВІН, з листа Г. Іванова Р. Гулю від 25 січня 1956 р.

З „синявою» на всі 100% не згоден. Що ж з того, що гімназисти так писали? При нагоді

щось таке гімназичне дуже корисно вклеїти. Я не Корвін (Корвін-Піотровський В. – авт.), аби з шкіри лізти, щоб вражати всякими „чеканками».

Цей вірш, якщо бажаєте знати, мені „особисто дорогий». Отже залишити „синяву» й ін. як

є.

МЕТРИЧНА ОДНОМАНІТНІСТЬ, з книги О. Бахраха «По пам’яті, за записами»

Володимир Корвін-Піотровський... Невже ім’я його вже остаточно пішло в «таємничий покров» і

забуто, як забуті імена інших талановитих письменників російського зарубіжжя? І, якщо так, то

тому провиною не його Муза, а наш читацький гріх...

Бачу його зараз перед собою. Бачу людину невисокого зросту, з досить різкими рисами обличчя, які не дуже запам’ятовуються, словом, не дуже представницького, зате такого, що привертає до

себе розумними, а часто й гострими розмовами. До того ж, не можна було не цінувати в ньому

того, що він був на рідкість вірним товаришем, і це відчуття товариства, категорія вже майже

зникла з нашого ужитку, ніколи його не полишало.

Згадаю тільки, що, коли на початку п’ятдесятих років відбувалося вшановування журналу

«Новосілля», що перебрався тоді із-за Океану на береги Сени, я виступав на ньому з

гумористичним оглядом, в якому поіменно перераховував всіх його головних співробітників.

Зокрема, кажучи про один з моїх візитів до Піотровського, я розповів, що на стіні його кабінету

нібито споглядав дві гравюри Луки Кранаха, котрі зображали наших прародителів, Адама і Єву, причому під ними красувалися дві металеві пластинки з написами «Адам Корвін-Піотровський» і

«Єва Корвін-Піотровська». Додам, що ця незлобива насмішка ніяк нашої старої дружби не

підточила.

Поетичну кар’єру Піотровський починав ще в двадцятих роках в Берліні. Там він

випустив дві свої перші поетичні збірнички, ще досить незрілі, «Полин і зірки» і «Кам’яне

кохання», та ще невелику книжечку грайливих, псевдо-»ренесансних» оповідань, від яких

згодом всіляко відхрещувався. Це були «гріхи молодості», не більше.

Характерною рисою поезії