міжнародно-правових актах з Росією, і питання чисто економічні:

а) Визначалися правила російський-англійської торгівлі в Північній Америці.

б) Встановлювалися правила судноплавства біля російсько-американського побережжя, в

російських територіальних водах для англійських суден, котрі отримували такі ж пільги, як і

російські судновласники.

в) Визначалися правила рибних промислів для російських і британських підданих в російських

прибережних районах Аляски і північноамериканського Західного побережжя, у водах російських

колоній і на Алеутах.

Ратифіковано: Росією.

Дата ратифікації: 3 березня 1825 р.

Місце ратифікації: С.-Петербург.

МИЛИЙ ДИВАК І КВАКЕР, з передмови П. Бартеньова до книги П. Полетики «Мої спогади»

Багато років провів він в переїздах суходолом і морями, служив в Неаполі, Мадриді, Лондоні і

двічі – нашим представником в Північно-Американських Штатах.

У проміжку між цими двома посольствами супроводжував він нашу армію, в її пересуванні

Європою, перебуваючи по дипломатичній частині при фельдмаршалові Барклаю-де-Толлі і потім

при Канодістрії на Ахенському конгресі. Кращі люди нашого суспільства незабаром оцінили

обдарування Полетики.

У Петербурзі він зблизився з гуртком Карамзіна, і знаменитий «Арзамас» прийняв його в свої

члени під ім’ям «Зачарованого Човна». Він клопотав про співчлена по «Арзамасу» – поета

Батюшкова, з тим щоб перевести його на службу до Варшави до великого князя Костянтина

Павловича.

Читачів, охочих ближче познайомитися з плином думок Полетики і з його думками про людей і

події, посилаємо до «Архіву Князя Воронцова», де надруковані важливі листи його до графа С.

Воронцова.

Особливо цікаво лист із Стокгольма, в серпні 1812 року, на поворотному шляху до Росії, яка

стогнала від європейського нашестя.

Після повернення до Європи, Полетика брав участь у Веронському конгресі, і лише з 1825 року

осів надовго у вітчизні: його призначили в Петербурзький Сенат. Можна думати, що як колись у

Швеції з Алопеусом, так тепер не ужився він з графом Нессельроде, який став міністром

закордонних справ і повів справи шляхом, якому учень Татищева і графа Семена Воронцова не міг

співчувати.

У Сенаті Полетика запам’ятався незалежністю своїх відгуків і думок. Ще й тепер не забули, як

рішуче виступив він проти свого приятеля, тодішнього міністра юстиції, графа Д. Блудова.

Незадовго до своєї смерті він їздив на води до Німеччини і відвідав Жуковського у Франкфурті.

«Постарів Петрик (пише про нього Жуковський спільному їх приятелеві Булгакову 13 травня 1847

р.), проте все той же добрий, милий дивак і квакер».

ЛЮБ’ЯЗНІСТЬ ОСВІЧЕНОГО РОЗУМУ, з книги М. Полетики „Спогади»

Сини Івана Полетики поклали початок петербурзькій гілці нашого роду.

...Другий син, Петро Іванович, вибрав дипломатичну кар’єру. Йому протегували і його цінували

видні російські дипломати початку XIX сторіччя – граф С. Воронцов і граф І. Каподістрія.

У 1821 році П. І. Полетика написав книгу про зовнішню і внутрішню політику Сполучених

Штатів, видану 1826 року французькою мовою в Лондоні, а дещо пізніше – англійською мовою в

Сполучених Штатах. Уривки з неї в «Літературній газеті» в 1831 р. опублікував Олександр

Сергійович Пушкін. П. І. Полетика, крім того, залишив дуже відверті мемуари, частина яких, за

період 1778-1805 років, була опублікована в «Російському архіві» (1885).

Але не на дипломатичному терені ім’я П. І. Полетики заслужило найбільшу пам’ять. Ім’я його,

«чудового в товаристві люб’язністю освіченого розуму свого», пов’язане з кращими іменами

«золотого століття» російської літератури. Член знаменитого літературного товариства «Арзамас»,

П. І. Полетика був товаришем М. М. Карамзіна, Д. П. Дашкову, «батькові декабризму» Миколі

Тургенєву і його брату Олександру, князю П. А. Вяземському, К. Я. Батюшкову, І. І. Козлова, О.

С. Пушкіну і В. А. Жуковському.

«Я дуже люблю Полетику», – записав 2 червня 1834 року в своєму щоденнику О. С. Пушкін, який

не раз згадував ім’я Петра Івановича в листах і на сторінках свого щоденника.

«ТУАЛЕТНИЙ» КАРАМЗІН, з розвідки А. Рейтблат «Читання вголос як культурна традиція»

Позначався певний культурний стереотип: читання (а тим паче – вголос) розцінювалося як робота,

і, відповідно, виконувати її повинна була особа, котра мала нижчий статус. Можна навести

декілька прикладів. І. К. Зайцев, який був кріпосним в 1820-х рр., згадував про свого поміщика:

«Коли нудно йому, а читати лінь чи не може, посилає за мною; він вже знав, що я читаю непогано,

і бувало цілими ночами читаю йому».

Н. С. Соханська в своїх мемуарах повідомляє, що в 1834 р. в Харківському інституті благородних

дівчат чергова вихованка читала вголос начальникові «Четьї-мінеї».

За спогадами С. В. Капніст-Скалон, сенатор П. І. Полетика під час свого туалету примушував

камердинера читати вголос «Історію держави Російської» Карамзіна.

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ, бувальщина

Адмірал Чичагов, після невдалих дій своїх при Березині в 1812 році, впав в немилість і,

одержавши значну пенсію, поселився за кордоном. Він не злюбив Росію і постійно відгукувався

про неї різко звисока. П. І. Полетика, зустрівшись з ним в Парижі і вислухавши його осуд всьому,

що у нас робиться, нарешті сказав йому з своєю уїдливою відвертістю:

– Признайтеся, проте ж, що є в Росії одна річ, яка така ж хороша, як і в інших державах.

– А що, наприклад?

– Та хоч би гроші, які ви у вигляді пенсії одержуєте з Росії.