або доглядальця для виконання його вимог, а головне для того, аби

„махати мух», як висловлювалися тоді.

Коли хворому набридало лежати на одному місці, він велів себе переносити на інше – до інших

сусідів. „Вже несуть до нас Шпіра», – говорили, і все тріпотіло, тому що він розпоряджався скрізь,

як вдома. Крикун був і не соромлячись говорив бувало: „Чому ти, дурню, мені суперечиш?».

Скажемо ще декілька слів про смерть його і тим покінчимо. Смерть його сталася, як думали

близькі люди, унаслідок запалення сечового міхура. Це було в глибокій старості. „Старий Шпір

захворів», – говорили. На запитання дружини: „Що у тебе болить», він відповідав: „пузир болить».

Дружина пропонувала послати за лікарем; він відповів: „Не треба! Все одно нічого не допоможе».

Коли дружина просила його послати за священиком, аби виконати обряд християнський, він

відповідав: „Не треба! Немає Бога, немає правди, немає правосуддя!». Так і помер...

...Тепер повернемося до гардемаринської школи. Там, як я вже говорив, товариші вважали

Африкана диваком і були цілком упевнені, що він на мічмани іспиту ніколи не витримає, оскільки

ніколи не вчився, а постійно читав книги стороннього змісту, найбільше – духовного. Зберуться

товариші і говорять Шпіру: „Служи всеношну». Він не відмовляється: надягають на нього з

реготом замість риз ковдру, причіпляють до порожньої чорнильниці мотузочок замість кадила,

дають йому в руки. Шпір серйозно, з благоговінням стає перед іконами і починає служіння. Хор

спочатку сміючись йому відповідає, а з часом сміх зникає, і хор у свою чергу проникається таким

же благоговінням.

Один з товаришів, з якими він дружив, сказав йому: „Навіщо ти постійно читаєш цю нісенітницю?

Ось на тобі французькою мовою твори Вольтера. Коли прочитаєш, то сам побачиш, що ти багато в

чому помиляєшся».

Як показав час, це був один з важливих переворотів в його думці. Пізніше Африкан

Олександрович говорив мені: „Я близький був до божевілля, але твори Вольтера врятували мене».

...Я був запрошений Африканом Олександровичем для спільного проживання. Мабуть, самота

йому набридла. І Господи! що це була за життя! Все розписане погодинно. Ніхто у нас не бував і

ми ні у кого. Серйозним читанням він ніколи не ділився. Виписував «Основу» і Шевченка і читав

мені, особливо що-небудь смішне. Шевченко йому дуже подобався.

...Ще посилиніше почав читати і писати, став охайним до педантичності. Хоча тримав слугу, проте

сам чистив собі вбрання, сам замітав, витирав пил. За моїми спостереженнями, робив це для

моціону. Завів токарний верстат і, хоча не виходило жодної речі, все-таки він щось виготовляв.

...Довго я не підозрював, що мій друг не лише пише філософські твори, але й що вони вже видані в

Німеччині, читаються публікою, і німецькі газети вихваляють ці твори російського філософа. Як

раптом абсолютно несподівано одержую від рідного брата свого, котрий мешкав у цей час на о-ві

Мадейра, вирізку з однієї німецької газети, де з похвалою відгукуються про твори російського

філософа А. Шпіра. Цю вирізку в листі я відправив Шпіру і просив його: якщо ці твори належать

йому, щоб він вислав їх мені, оскільки я бажав знати думки близької мені людини. Він не

забарився вислати мені дві книги.

Одна досить об’ємиста під заголовком „Бог і природа». Інша, невелика, під заголовком „Думка і

дійсність». Однак, на жаль, не знаючи сам німецької мови і не маючи знайомих, хто б мені міг їх

перекласти, я віддав їх в бібліотеку Єлизаветградського реального училища, де, ймовірно, вони

лежать під сукном і нікого не цікавлять.

Щоб закінчити свою розповідь, додам ще дещо до характеристики покійного. ... Завжди у нього на

письмовому столі стояли два бюсти: Шевченка і Гоголя.

...Дивним мені завжди здавалося і тепер здається, що така людина, як Шпір, ніколи не мала ні до

кого і ні до чого особливої любові або прихильності. Не пам’ятаю, щоб він колись з чомусь

дивувався, або чимось був вражений.

У житті його я пам’ятаю лише три сварки, в яких він, звичайно, не був винен. Одна з цих сварок

була з двоюрідним братом (вже померлим), який, гостюючи у Шпіра, бешкетував і наривався на

бійку. Шпір звелів запрягти коней, зв’язати бешкетника і відправити його додому. Зв’язаний

поміщик, коли опам’ятався і вважаючи себе ображеним, погрожував Шпіру помститися і

викликати його на дуель.

Шпір ...жартома написав йому в гумористично-сатиричному тоні слов’янською мовою акафіст, в

якому хто читав, впізнавав винуватця. У акафісті значилося „Радуйся, осле преподобний».