круг

История, бездарная, как бублик.

И вновь по линии Вапнярка – Кременчуг

Возникнет до семнадцати республик.

НЕ ЗАКОПУЙТЕ ЧУЖИЙ ТАЛАНТ В ЗЕМЛЮ, афоризми А. Шполянського

Борги треба робити в державному масштабі, інакше їх треба платити.

Верх невезіння: сидіти на голках і кашляти.

Для переоцінки цінностей потрібні одиниці, для відгвинчування пам’ятників потрібний натовп.

Для позитивної відповіді існує лише одне слово: «Так». Решта всіх слів придумана для негативних

відповідей.

Доки у вас є гак на стелі, не впадайте у відчай.

Достатньо і трьох пальм, аби відчути себе в оазисі, і одного дурня, аби відчути себе в пустелі.

Звичайно, друковане слово – велика сила. Проте нецензурне – значно сильніше.

Коли все кінчиться, тоді тільки все й почнеться.

Коли оптиміст потрапляє в безвихідь, він упевнений, що це лабіринт.

Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим.

Не виходьте з себе. Ви можете втратити адресу і не повернутися.

Не заривайте чужий талант в землю.

Ніщо не пожвавлює пейзаж так, як землетрус.

Ніщо так не заважає бачити, як точка зору.

Песиміст плаче в жилет, а оптиміст – в декольте.

Погода залежить від чоловіка, а клімат – від дружини.

Спочатку народ мовчить, потім стає під прапори, потім в чергу, потім знову під прапори і потім

знову мовчить.

Стрілянина є передавання думок на відстані.

Шлях до забуття лежить через тріумфальні ворота.

Якщо було б прийнято спочатку розкаюватися, а потім грішити, то й життя не складалося б із

зіпсованих задоволень.

Якщо у вас дійсно є план порятунку Росії, то залиште його в чернетці і нікому не показуйте!

ЗИЧИМО ВСІЛЯКОГО УСПІХУ, лист В. Ходасевича А. Шполянському від 31 жовтня 1928 р.

Милий Амінаде Петровичу,

велика подяка за квитки. Але ми одержали їх тільки зараз і, на жаль, не зможемо бути на вечорі, тому що мали необережність запросити редактора на вечерю. Ви розумієте, що такими речами не

жартують. А окрім жартів відмінити редактора вже пізно й незручно.

Зичимо усілякого успіху.

Привіти.

Ваш В. Ходасевич.

ПРЕВЕСЕЛИЙ НЕГІДНИК, з листа М. Горького М. Кольцову від 19 грудня 1932 р.

Мені здається, що набагато щиріше і вірніше відображає справжнє обличчя еміграції розвеселий

негідник Дон-Амінадо – Шполянський в серії віршів «Без заголовка». Негідник він – за посадою, а

за вдачею людина, неначе вельми недурна, гострозора і навіть здатна відчувати власне і чуже

негідництво, – непридатність для життя.

РЯТУЙ ВІД ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ, з листа І. Буніна А. Шполянському

Амінаде Петровичу, дорогий, знову (sic!) треба рятувати старого від кігтів голодної й холодної

смерті – при нагоді організуй вечір.

ЙОГО ВІРШІ ВИРІЗАЛИ З ГАЗЕТ, зі спогадів Л. Зурова

У Парижі всі знали Дон-Амінадо. Без перебільшення можна сказати: в ті часи не було в еміграції

жодного поета, який був би настільки відомим. Адже його читали не лише російські парижани, у

нього були вірні прихильники в Латвії, Естонії, Фінляндії, Румунії, Польщі, Литві.

Він співробітничав з ліберальною газетою, а в числі його прихильників були всі російські водії, що входили у всілякі полкові об’єднання й військову спілку. Його вірші вирізували з газет, знали

напам’ять. Повторювали його крилаті слівця. І багато хто починав читати газету із злободенних

віршів Дон-Амінадо.

ТВЕРЕЗИЙ В БЕЗНАДІЙНОСТІ, з оцінки творчості А. Шполянського Г. Адамовичем

Немає зараз в нашій літературі письменника більш, ніж він, безнадійного і в цій безнадійності

тверезішого.

...Дон-Амінадо вдається сказати те, чого ніколи письменник «серйозний» сказати не міг би.

...Дон-Амінадо прикидається веселуном і під гомін протягає таку тугу, таке серцеве спустошення, такий відчай, що незайманим у світі не залишається майже нічого. Він неначе запрошує не вірити

йому – ну, що ви, даруйте, це ж все пишеться від третьої особи, від імені простака, який осмілився

філософствувати; хіба нормальна, коректна людина стане таке стверджувати! – проте

наполегливість, з якою він за свого героя ховається, наводить на думку, що… він з ним заодно і

користується ним для того тільки, аби бути собою.

ЙОГО НЕ ЗНАВ НІХТО, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний блазень»

Л. Білозерська (яка стала потім Булгаковою) згадувала, що на кораблі «невелика, вгодована, середніх років людина з округлими рухами і миловидним обличчям, яке нагадувало мордочку

фокстер’єра, поет Дон-Амінадо (Амінад Петрович Шполянський) поводився так, ніби валюти у

нього водилося вдосталь і мінливості долі його не стосувалися й не страхали».

Цю роль Дон-Амінадо грав і в еміграції – такий Чичиков – середніх років, приємної зовнішності, забезпечений, повний планів. Ця роль надзвичайно подобалася самому Дон-Амінадо, він її всіляко

леліяв і перебільшував.

…Дон-Амінадо організовує, розпоряджається, жартує, шумить і виявляється, що ніхто до ладу не

розуміє, що він за людина. Так часто буває з тими, хто завжди на видноті. Ось і Зінаїда Гіппіус, міркуючи про поезію Дон-Амінадо, раптом якось осікається: «Що він за людина?».

Щоденна присутність Дон-Амінадо перед газетною публікою, органічна і вимушена

«злободенність» парадоксальним чином приховували цю людину від публіки. Він неначе з

задоволенням носив машкару загального дотепника і розпорядника і дарувальника експромтів.

Здається, що Дон-Амінадо сам підтримував цей образ. Чи було це бажанням приховати дійсність?

Заховати за машкарою задоволеного і захищеного внутрішню уразливість? Може, це було й

свідомо вибраною роллю сильного і веселого серед слабких і сумних?