книги.
– Ці люди не розуміють, – говорив Іонов, – що якщо ми захочемо перевидати щось закордонне, то
візьмемо й перевидамо, конвенції немає.
ВДАРИВ УЧЕНОГО МАУЗЕРОМ, з дослідження Д. Черневського «Філологічна поема»
Через деякий час після смерті О. Блока група філологів Академії Наук підготувала до видання
збірку вибраних творів поета. Друкувати книжку в старій орфографії узявся трест «Петродрук». У
цей час на базі тресту стали створювати Держвидав, і директором туди посадили нову людину.
Ним став Ілля Іонович Іонов, він же Бернштейн.
Бернштейн-Іонов колись вчився на філолога, проте курсу не закінчив, відсидів дурну молодість
свою в Шліссельбурзьких казематах за кримінальні і політичні вбивства в малоросійських
губерніях. Жовтневий переворот перекрутив забруднену колоду його долі, витягнувши з купки
дрібної одеської шушвалі олімпійський столичний туз Пролеткульту.
Вступивши на посаду директора, Іонов насамперед розпорядився перейти остаточно на нову
орфографію, без «єрів», «ятів» і апострофів.
На той час половина об’єму «Вибраного» Блока вже була надрукована «по-старовинному». Новий
директор наказав додруковувати сторінки, що залишилися, «по-новому». Звістка про це дісталася
Академії. Четверо учених-філологів відправилися на Невський, будинок 5 на прийом до директора
видавництва.
Їх зустріла маленька немолода людина в пенсне і шкіряній куртці. На ремінці через плече у нього
чогось бовталася невелика дерев’яна валізка. Іонов тричі назвав тих, що прийшли, «колегами», усадив їх в на дивані в своєму кабінеті і розпорядився принести чаю. Вчені, гримлячи ложечками, розмішували давно забутий цукор, обережно принюхувалися до бризу з невідомих колоніальних
плантацій і делікатно покашлювали. Очі їхні ковзали кімнатою, перестрибуючи з розкішних
полиць з книгами на …дивну чорну ікону в білому окладі, доки повністю не сфокусувалися на ній.
– Це цей, як його, суп... супрематич... суперматематичний концепт нашого буття, освоєний
товаришем Малевичем, – ні до кого не звертаючись, похвалився Іонов. – Копія № 38 з особистим
підписом автора, між іншим. Не у всякого є... І книжки ці конфісковані... Господарі, негідники, все
покинули, доводиться рятувати для народу.
Директор підхопив пару томів, кинув їх в камін і пошурував коцюбою.
– Це надлишки, – посміхнувся. – Ставити вже нікуди, а вони все носять і носять.
Мовчання посилювалося.
– Ну, за чим прийшли, колеги? – ласкаво обриваючи паузу, посміхнувся господар кабінету.
– Та нам... Та ми... Та ось... Коротше, книжку б додрукувати, ага! – галасуючи і перебиваючи один
одного, викрикнули «колеги».
– Не сумнівайтеся, товариші, продукт буде виданий на-гора в строк... Ні, навіть раніше! І в
набагато більшій кількості!
– Додрукувати книгу неодмінно треба в старій транскрипції! – схопилися з дивана вчені, розпліскуючи чай. – З поваги до пам’яті....
– Дурощі які, – посміхнувся начальник, – у мене ось Декрет є про новий правопис. Він витягнув із
столу копію якоїсь ухвали з ліловими штемпелями і помахав нею в повітрі.
– Це нонсенс, книга почата за старого режиму і повинна...
– Ніхто тепер нікому нічого не винен, – дзвенячи вставними зубами, роздратовано посміхнувся
директор.
– Але, помилуйте, ви можете собі уявити книгу, яка наполовину написана російською, а на іншу
половину...
– Звичайно, можу, все наше життя є така наполовину написана книга, – з ненавистю посміхнувся
Іонов, – якби знати ще, яка половина.
– Книга повинна...
– Ні!
– Ми скаржитимемося Луначарському!
– Та хоч Папі Римському!
Атмосфера емоційно напружувалася.
Через хвилину директор видавництва поправив пенсне, і обнадійливо посміхнувся співбесідникам.
– Зараз все залагодимо, товариші.
Всі завмерли в очікуванні. Він піднявся з крісла, урочисто обійшов навколо столу, наблизився до
вчених і вправно розкрив валізку, що висіла у нього на боці. Філологи витягнули шиї, намагаючись розгледіти вміст. Іонов в одну мить вихопив звідти маузер і, гарненько
розмахнувшись, вліпив рукояткою між очей щонайдовшому. Склянки підстрибнули, ложечки
брязнули. Тіло в пальто впало, не ворушачись, з розкритим ротом кольору несвіжої лососини.
– Ось так у нас в Країні Рад проходить боротьба розумно організованої волі трудових мас проти
стихійності в людині, яка за суттю своєю є не нічим іншим, як інстинктивним руйнівним
анархізмом особи, – крокував уздовж дивана, де сиділи приголомшені слухачі, Іонів. – Диспут з
питань орфографії оголошую закритим.
Книжка Блока вийшла раніше терміну наполовину з «єрями» і «ятями» і сьогодні є величезною
колекційною рідкістю.
КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ, з книги В. Кузнєцова «Таємниця загибелі Єсеніна»
Критик Оксенов записав у «Щоденнику» слова, ніби-то сказані Єсеніним: «Таких, як Іонов, я
люблю». Можливо, поет, що залежав від видавця, і кинув таку фразу. Проте ми знаходимо у нього
про ту ж людину інші, холодні і різкі відгуки.
Прекраснодушний Оксенов по-дитячому розгубився, побачивши в «Англетері» знівечене обличчя
Єсеніна, але, на жаль, не задумався, куди міг зникнути з 5-го номера піджак покійного. А міг би.
Не вистачило мужності і зіркості, як і у багатьох «шанувальників» поета. Також бракувало
Оксенову і мудрості побачити підоснову відносин два абсолютно різних за духом і культурою
людей.
Співчуття Іонова єсенінській біді було офіційно-показним, віддавало нарочитістю. Про такого
роду фарисеїв писав дружині в 1917 році зацькований більшовиками Р. В. Плеханов. «Як мало ти
знаєш цих людей! Вони здатні підіслати найманого вбивцю, а після вбивства проливати
крокодилячі сльози».
У Іонова не знайшлося жодного доброго слова пам’яті поета на партійних зборах Лендержвидаву, які відбулися 29 грудня 1925 і 2 січня 1926 років (протоколи