звернувся до помічника режисера:

– Миколо Максимовичу, хто у вас в останній картині «Ревізора» клацає язиком? Лелюков чи

Коробкін? Будь ласка, запишіть цю роль за Павлом Ісаєвичем: хай поклацає. І, будь ласка, беззмінно.

Так два роки і клацав Вейнберг, при цьому зізнаючись:

– Уїдливо, проте розумно! Запрягли в безсловесну роль.

Таких «анекдотів» – про закріпачення артистів на багато років на безсловесні ролі – знайдеться

немало. Публічні догани і публічні вибачення перед всією трупою були справою звичайною.

«Кров лилася річкою», як виразився якось Варламов, згадуючи цей період.

Однак артисти не відчували одного, що Потєхін все ж таки підняв загалом «літературність» сцени.

Сам костромич, знавець мови, він свято оберігав її на сцені. І потім, коли на зміну йому, після

скасування посади керівника, з’явився Медведєв – провінційний діяч старого гартування, – сцена

раптом зробила крок на тридцять років назад.

...Наскільки Потєхін вселяв страх службовцем, видно з того, як переляканий сценаріус, якому було

доручено попередити, коли залишиться п’ять хвилин до початку спектаклю, сказав:

– Олексію Хвилиновичу, п’ять Антиповичів залишилося.

Але у нас в кімнаті Олексій Антипович був дуже благодушним і виступав тільки проти крупної

неписьменності. Я не пригадаю випадку, аби він наполягав на забороні тієї чи іншої п’єси.

Втім, після відставки він впав в якусь байдужість, і йому все стало все одно. Він випивав три

склянки чаю, посміхався Григоровичу, жартував над Вейнбергом, клацав щелепами і задумливо

дивився вдалину своїми молочно-сірими очима. В такому стані він перебував довго, до самого

кінця життя. І наступні за Всеволозьким директори не знали, як його вижити. Проте «вижити»

його не вдалося, і сімнадцять років підряд він одержував левову частку винагороди, котра втричі

перевищувала суму гонорару решти членів комітету.

ВИРОДОК І НЕГІДНИК, з статті І. Аксельрода «Єврейська енциклопудія»

У спогадах Максима Горького є нотатки про те, що «ганебній справі розповсюдження

антисемітизму в масах вельми сильно сприяють вигадники і розповідачі «єврейських» анекдотів.

Дивно, що серед них нерідко зустрічаєш євреїв».

У Казані, де під час своїх поневірянь працював булочником молодий письменник, Горький з своїм

приятелем, «маленьким студентом Грейманом, дуже милою людиною», пішов на виступ «виродка

і негідника народу свого» Павла Вейнберга. «Цей Вейнберг навіть видав книжку чи дві дуже

дурних і бездарних «Єврейських анекдотів» або «Сцен з побуту євреїв»...

Мене дуже смішили жартики Вейнберга, але раптом поряд зі мною я почув хрипіння, те саме, яке

видає чоловік, коли його душать, схопивши за горло. Я озирнувся – обличчя Греймана, освітлене

місяцем і червоними ліхтарями естради, було неприродним: сіро-зелене, дивно витягнуте, воно все

тремтіло, здавалося, що й зуби тремтіли, – рот хлопця був відкритий, а очі вологі і, здавалося

налилися кров’ю. Грейман хрипів: «На-во-лоч, о, на-во-лоч...»

Такий довгий витяг з Горького я навів, аби показати, якому «великому» діячеві російського

єврейства знайшлося місце в енциклопедії. Звичайно, в ній мали бути висвітлені не лише герої

народу, а й його «виродки та негідники», як було в енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Там

знайшлося місце для Павла Вейнберга, який «немало сприяв зміцненню юдофобства в Росії».

ТВІЙ ОСТРАХ ЗАЙВИЙ, з жартівливого експромту Г. Лішина

Напрасно, друг Исаич Павел,

Ты мнишь, что я тебя оставил,

И леший сам меня возьми,

Коль не явлюся я к восьми!

А потому твой страх излишен!

Сбор береги!

Григорий Лишин.

ПОЧАТОК ДРУЖБИ, бувальщина

Відомий у другій половині XIX століття письменник П. І. писав маленькі оповідання, які читав на

прилюдних концертах.

Йому дуже подобались картини з українського життя художника К. Трутовського, і він хотів з ним

познайомитись.

Одного разу Вейнберг їхав з Москви до Курська. У вагон ввійшла якась родина. Незабаром

батько почав читати книгу оповідань Вейнберга. Тоді автор попросив книгу й сам прочитав

уголос одне оповідання. Йому зауважив батько:

– От якби ви послухали самого Вейнберга, знали б, як треба читати.

– Слухав. Нічого особливого в ньому не знайшов.

– Що ви? Чудовий оповідач!

Надвечір вони помітили, що недалеко від залізниці, в селі, горить хата. Вейнберг зауважив:

– Сумна картина. Але ефектна От якби сюди Трутовського, він чудово намалював би.

– Не думаю, щоб цей маляр схопив колорит такої картини.

– Як вам не соромної Ви, мабуть, зовсім не знаєте цього художника.

– Знаю добре. Маю право лаяти. Я і є Трутовський.

– Коли так, будьмо знайомі. Вейнберг.

З цього й почалася їхня багаторічна дружба.