ЄВЛАХОВ Олександр Михайлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, критик, історик літератури. Псевдоніми – Lachos, А. Єв-хов.

З учительської родини.

Народився 27 липня (8 серпня) 1880 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 28 травня 1966 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Північному цвинтарі.

Закінчив П’ятигорську прогімназію і Владикавказьку гімназію, навчався на фізико-математичному

(1898-1899) й історико-філологічному (1899-1903) факультетах Петербурзького університету,

закінчив Петербурзький археологічний інститут (1902), медичний факультет Бакинського

університету (1920-1925).

Працював викладачем у гімназії К. І. Мая (1902-1908), в Петербурзькому, Київському,

Варшавському, університетах (1908-1920), ректором Ростовського державного університету

(1920), викладачем в Баку, Ташкенті (1928-1934), Ленінградській консерваторії (1934-1944).

Член міланського Леонардівського інституту (1909).

Друкувався в газетах «Казбек», «Київський вісник», «Варшавське слово», «Наша газета»,

«Єйський аркуш», «Приазовський край», журналах «Російське багатство», «Журнал теоретичної і

практичної медицини», «Мальовнича Росія», «Журнал Міністерства народної освіти»,

«Історичний вісник», збірнику «Пісні хвилини».

Як літератор дебютував в газеті «Казбек» віршами (1897).

Потім настала черга фундаментальних досліджень «Тургенєв – поет світової скорботи» (1904),

«Пушкін як естетик» (1909), «Таємниця генія Гоголя», «Геній-художник як антигромадськість»

(обидва – 1910), «Принципи естетики Бєлінського» (1912), «В пошуках Бога. Етюд про Данте»,

«Російська література про західних письменників» (обидва – 1913), «Де дійсний суб’єктивізм і

дилетанство», «Надірвана душа» (обидва – 1914), «Купрін у ямі реалізму» (1915), «Гергарт

Гауптман. Шлях його творчих пошуків» (1917), «Ернест Ренан», «Психологія творчості як

біологічна проблема» (обидва – 1925), «Артур Шніцлер» (1926), «Конституціональні особливості

психіки Л. М. Толстого» (1930).

Наш земляк – автор тритомного «Вступу до філософії художньої творчості» (1910-1912; 1917) та

фундаментального доробку «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої творчості» (1914).

Його перу також належить низка поетичних доробків, серед яких найвідоміші романс-елегія

«Щаблями життя» (1909), вірш «Росія» (1942).

Серед друзів та близьких знайомих Є. – В. Іванов, А. Луначарський, Б. Асаф’єв, Д. Петров, П.

Семенов, Ю. Айхенвальд, О. Веселовський, Л. Андрєєв та ін.

***

АМОРАЛЬНОГО ДЛЯ МИТЦІВ НЕ ІСНУЄ, з творчого кредо О. Євлахова

Історія поезії і мистецтва знає небагато творів, які були б абсолютно вільні від докорів з боку

моралі. Навпаки, як в давнину, так і в новітній час художників і поетів не раз звинувачували

в аморальності і шкідливому впливі на суспільство.

Вказати на всі художні твори, що свого часу піддалися переслідуванню або докорам в

аморальності, – неможливо. Це означало б скласти довгий мартиролог художників і

письменників.

РЕАЛІЗМ У МИСТЕЦТВІ НІКОМУ НЕ ПОТРІБЕН, з книги О. Євлахова «Вступ до філософії

художньої творчості»

Чудові факти, почерпнуті зі спостережень над простим народом. Чого вимагає простолюдин від

поетичного твору – наприклад, від драми, коли йде до театру? Його надумали напхати

«серйозними», «повчальними» уявленнями, на нього хотіли вплинути «ідейністю». І що ж?

Один із стовпів сучасного соціалізму, Вандервельде, із сумом зізнається, що робочі «охочіше

слухали недільними вечорами різні старі мелодрами», ніж п’єси з соціальною тенденцією, які

спеціально для них ставилися в «Брюссельському Народному Будинку». І ми охоче тому віримо...

Щеглов повідомляє з своєї практики такий випадок. Після вистави «Справа («Віджитий час»

Сухово-Кобиліна в Олександрінському театрі на питання про те, чи сподобалася йому драма, один

хлопець відповів: «Зважте, чому ж тут подобатися? Аніякісінької, так би мовити, опори для життя!

Після такої вистави – хоч зараз у Фонтанку кинутися!». При постановці ж «Гамлета» на сцені

московського «Скомороха» на початку 90-х років, за свідченням того ж автора, особливо впливав

на просту публіку введений в п’єсу фантастичний елемент.

Взагалі, за словами Олексія Веселовського, досвід показав, що найбільше подобаються глядачам з

народу, найсильніше привертають їхню увагу ті вистави, які зображають не рядове, буденне

життя , а щось, що виходить з ряду, наприклад, відрізняється трагічним або героїчним характером

або що дуже кумедне, що вражає і викликає нестримний сміх. Глядачі з народу люблять в театрі

або вжахнутися, або посміятися».

І абсолютно марно говорять, ніби в літературі і мистецтві ми шукаємо якоїсь «правди», якогось

«реалізму». Вірячи у те, що так могло або може бути, ми ні на хвилину не сумніваємося в тому, що

цього немає.

Які засоби існують для цього у поезії і мистецтва?

Саме про це запитав якось лондонський єпископ актора Беттертона, поставивши йому таке

питання: «Чим пояснити ту обставину, що актор на сцені справляє таке сильне враження на

слухачів вигаданими речами, неначе вони дійсно відбуваються, тоді як ми в церкві говоримо про

дійсні події і не відчуваємо до своїх слів більше віри, так ніби-то вони вигадані?

– Мілорд, – відповів Беттертон, – немає нічого зрозумілішого за це: ми, актори, говоримо про

вигадані речі так, ніби вони дійсно існували; ви ж на кафедрі говорите про дійсні події так, ніби-то

вони вигадані.

Він вирішив питання абсолютно правильно: справа не в тому, що говорять актор на сцені і

єпископ в церкві, бо у такому разі результат повинен бути зворотний, а в тому, як вони це

говорять: тоді як до послуг актора є особливі засоби його мистецтва, здатні примусити вірити (у