ЛОВЕНГАРДТ Антон Сигізмундович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, журналіст.

З родини військового. Батько, Ловенгардт С., – відставний офіцер австрійської армії.

Народився 1 (13) травня 1875 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер під час фашистської окупації після 1941 р. в м. Одесі Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Навчався в Одеських реальному училищі св. Павла і гімназії.

Працював сезонним робітником в Константинополі (1893), судовим референтом «Одеської газети

(1897), хронікером газети «Південний огляд» (1898-1902), кореспондентом газет «Одеські новини»

і «Одеський кур’єр» (1903-1909), «Терек» (1909-1910), «Ранок Одеси» (1910-1911), «Південна

думка» (1912-1917), «Моряк» 1917-1940).

Друкувався в газетах «Дзеркало Одеси», «Південний огляд», «Моряк», «Одеські новини»,

«Терек», «Ранок Одеси», «Луна», «Одеський кур’єр», «Вісті», «Дніпровський поголос», «Одеська

газета», «Ясна зірка», «Одеський аркуш», журналах «Вогні», «Тиждень «Сучасного слова», «Весь

світ».

Як літератор дебютував в «Одеській газеті» судовими замітками (1897).

Потім настала черга оповідань «В куряві куліс» (1899), «Герасим», «Кінь Аллаха» (обидва – 1908),

«Старий гарібальдієць» (1910), «Панотець Василь» (1911), «Зимові дачники» (1912), «Зуара»

(1913), «Зустріч» (1918).

Наш земляк – автор книги «В осінній імлі» (1901).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Купрін, В. Короленко, К. Паустовський, М. Гаджаєв, В.

Катаєв, І. Горбунов-Посадов, В. Язвицький, Є. Любич, В. Воровський та ін.

***

ГОРДЖУСЬ

, з творчого кредо А. Ловенгардта

Єдине, чим я горджусь, – це Гамбрінус» Олександра Івановича Купріна.

КРЕКЧЕ НА СКРИНІ, зі спогадів А. Ловенгардта

Кравець Борух багато років живе на Молдаванці в ветхому будиночку. І він, і будиночок, обидва

вони старі й зношені, байдуже зустрічають наступаючі дні і ночі, і немов потік над піщинками, проноситься над ними у вічність час. У довгі зимові ночі, коли спить вся Молдаванка, Борух, який

страждає важкою задухою, один не спить і, сидячи на скрині, крекче.

АДЕПТ «НОВОГО МИСТЕЦТВА», з біографічного словника «Російські письменники. 1800-

1917»

В юності багато читав. Мандрував (нерідко пішки) Австро-Угорщиною, Італією, Єгиптом,

Палестиною. Сирією, Туреччиною.

Як прозаїк Л. виявив пристрасть до передавання невиразних сутінкових» станів та схильність до

нервової «імпресіоністичності» письма. Це – адепт т.зв. «нового мистецтва», котрий «викликає

настрої, як спірити викликають духів». ...Відзначався його безперечний поетичний талант, хоча й

скутий авторською «пасивністю і споглядальністю», цікаві спроби «знайти такий кут зору, звідки

можна було б зрозуміти життя і з ним змиритися в дусі російської сектантської містики».

В подальшому, щоправда, містико-поетичні початки в прозі Л. не отримали помітного розвитку.

...В його описах Близького Сходу переважає яскравість і «мальовничість» деталей за умови

збереження інтонації безпристрасного спостерігача; переклад дивовижних ісламських переказів

відрізнявся строгою точністю мови і сухуватим раціоналізмом трактування.

Для творчої долі Л., який виокремлювався скромністю і замкнутістю, важливе значення мало

знайомство з О. Купріним, а також листування з В. Короленком, листи якого, за словами самого

Л., були «чудовими лекціями з мистецтва художньої творчості».

«ПРО КОСТАНДІ-ХУДОЖНИКА НЕ ЧУВ», зі спогадів К. Паустовського

З приводу смерті Костанді Аренберг висловився в тому сенсі, що Костанді – це, звичайно, не

Рєпін. Це викликало новий вибух обурення з боку Колі Гаджаєва, але тепер уже не проти

Костанді, а проти Рєпіна.

– Старий дивак, котрий обжерся сіном! – сказав Коля про Рєпіна і пішов, навіть не озираючись, очевидно, від презирства до всіх нас.

У Рєпіна були свої дивакуватості й одна з них – віра в цілющі властивості супу з свіжого сіна. Ця

історія з сіном особливо обурювала Колю.

Потім прийшли Іванов і репортер Ловенгардт, сивий, високий, з донкіхотською борідкою і з

палицею в руці, схожою на короткий спис. Все життя Ловенгардт обслуговував в газетах одеський

порт, знав його до останньої причальної гармати і тому сказав, що про художника Костанді він

судити не може, оскільки ніколи не чув про його існування, проте капітан Костанді з пароплава

«Трудівник моря» – той був, звичайно...

Але тут його перебили. Він сів в кут, поклав руки на свою палицю, закрив очі і так просидів

досить довго, про щось роздумуючи. Це була його звичайна поза.

НАЗИВАЛИ ЛІТОПИСЦЕМ, з нарису К. Паустовського «Потік життя»

Поряд зі мною йшов репортер «Моряка» старий Ловенгардт. Він згадував, дивлячись на

похоронних коней, як зрідка Сашко-музика грав старовинний циганський романс «Двійка гнідих,

запряжених із зорею», а вулична співачка Віра на прізвисько Марафет співала його так, що деякі

відвідувачі «Гамбрінуса» ридма ридали.

…До мене підійшов репортер Ловенгардт – сивобородий убогий старий з великими дитячими

очима.

Ловенгардт, як жартували молоді нешанобливі репортери, гаркавив на всі букви, і тому його не

завжди можна було відразу зрозуміти. До того ж Ловенгардт любив говорити дещо пишномовно.

– Я перший, – сказав він мені, – привів Олександра Івановича Купріна до «Гамбрінуса». Він сидів, палив, пив пиво і сміявся – і раптом через рік вийшло це оповідання! Я плакав над ним, молода

людино. Це – шедевр любові до людей, перлина серед життєвого сміття.

Він не помилявся, Ловенгардт. Я не знав, що він був знайомий з Купріним, але з того часу мені

завжди здавалося, що Купрін просто не встиг написати саме про Ловенгардта.

Це був справжній купрінський персонаж. Єдиною пристрастю цього самотнього старого був

одеський