поклади.
Коли щось не так чи трапиться затримка в чому-небудь, то ми під’їдемо, і я поправлю.
Кваплюся писати, аби відіслати лист з Писарєвим.
Л. Толстой.
ПРО КАРНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ МОЖЕ БУТИ Й МОВИ, з промови адвоката на захист
П. Гайдебурова в суді
Пана Гайдебурова звинувачують за статтею 39, отже, він потрапляє під санкцію цієї ж статті, а
вона передбачає адміністративне стягнення. Отже, хай його і карають, якщо можуть,
адміністративно: доганою, зауваженням і т.п. Але тільки не в суді, тому що його провина не
підлягає жодному судовому покаранню.
Провину Гайдебурова в звинувачувальному акті належало б сформулювати у такий спосіб:
надрукування твору, який хоч і не підлягав цензурі, але щодо якого був привід сумніватися. Але
оскільки подібний злочин не передбачений кодексом, то про кримінальну відповідальність
Гайдебурова не може бути й мови.
На доказ того, що сумнів у духовному змісті книги мав в пана Гайдебурова виникнути,
звинувачувальний акт приводить два факти:
1) що в грудні 1865 р. інший видавець Вундт надав Цензурному комітетові 2-й том «Про душу» і
одержав відповідь, що духовна цензура забороняє випуск цього твору;
2) що він сам, викреслив багато чого в оригіналі, отже, передбачав, що цензура несприятливо
поставиться до книги.
Що стосується першого факту, то він нічого не доводить і навіть до справи не клеїться: Гайдебуров не знав і не зобов’язаний був знати, що написала духовна цензура іншому видавцеві.
Що стосується другого факту, то він цілком справедливий, тобто, Гайдебуров скоротив і
викреслив багато чого з «Душі людини та тварин»; але що ж з цього випливає? Що він знав, що
твір Вундта підлягає цензурі? Анітрошки. Він цього не знав, він цього не знає; і тепер він
переконаний, що книга не підлягає розгляду духовної цензури, хоча в ній і були деякі уривки, котрі, через наші цензурні правила, підлягали виключенню.
Настав час вивести суперечку з тієї колії, в яку вона загнана звинувачувальним актом, і повернути
її на іншу дорогу. Я прямо ставлю питання: чи підлягав 2-й том перекладу Вундта в тому вигляді, в якому його видруковано, розгляду духовною цензурою чи не підлягав? І стверджую: не підлягав.
Що визнає навіть сторона обвинувачення.
Я б міг ґрунтуватися на цьому визнанні, проте суд має змогу піти далі, ніж прокурорська влада; я
прошу суд уважно вникнути в зміст твору. Завдання досить важливе і варте зусиль. Воно полягає в
тому, щоб провести точну межу між інтересами світськими і духовними; між тим, про що можна
вільно писати, і тим, про що писати без попереднього запиту не дозволяється; між богослов’ям і
філософією.
Від авторів. Окружний суд за ненадання вищезгаданої книги цензурі наклав на П. Гайдебурова
тижневий арешт й оштрафував на 25 рублів.
С.-Петербурзька судова палата, розглянувши справу в апеляційному порядку, затвердила 14 липня
1867 р. вирок Окружного суду щодо кримінальної відповідальності Гайдебурова, але змінила його
щодо книги, яку вона поклала передати на розгляд духовної цензури.
Карний касаційний департамент Сенату 8 листопада 1867 р. скасував це рішення на тій підставі, що не існує жодного наукового твору, який б не мав прямого чи непрямого відношення до
предметів духовних.... В результаті П. Гайдебурова виправдали.
ДОБРЯЧИЙ МОРАЛЬНИЙ СТУСАН, з книги В. Вересаєва «Спогади. В студентські роки»
Якось в студентській читальні проглядаю газету «Тиждень». І раптом в кінці, у відповідях
редакції, читаю: «Петербург, Василівський острів. В. В. С-вічу. Просимо зайти до редакції». Це –
мені. Місяць тому я послав туди невелике оповідання з дитячого життя під заголовком
«Мерзенний хлопчисько».
«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ній щомісячно – книжка
белетристики. Газета була дуже поширена, особливо в провінції. Редактором її був Павло
Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторів-початківців, вивів в літературу
низку молодих письменників.
Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом,
зустрів мене привітно і сказав:
– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, проте воно дуже коротеньке, не
підходить до наших книжок за розміром. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.
... Восени 1889 року я послав до «Тижня» оповідання під заголовком «Порив». Дуже швидко від
редактора П. О. Гайдебурова одержав листа, що оповідання прийняте і піде в найближчій «Книжці
«Тижня». «Оповідання дуже добре написане, – повідомляв редактор, – але йому шкодить
неясність основного мотиву». Читав і перечитував листа без кінця. Була велика радість: перше моє
значного розміру оповідання вийде в щомісячному журналі.
Прийшла листопадова «Книжка «Тижня». Жадібно схопився за неї, розгорнув: «Порив»,
оповідання В. Вікентьєва. Став читати – і руки опустилися. Оповідання було скорочене майже
удвічі, викреслені були місця, абсолютно необхідні для розуміння сенсу розповіді і дії, що
розгортається в ньому, кінець був редактором викинутий і прироблений свій. Давно я не відчував
себе таким нещасний, як цього дня, коли побачив у пресі першу свою велику річ. Хотілося
плакати.
Набагато пізніше, коли я вже міг міркувати неупереджено, я все-таки залишився при думці, що
виправлення і скорочення були зроблені Гайдебуровим поспішно, невміло і недбало...
...У рідкісні хвилини відпочинку від іспитів я писав оповідання під заголовком «До ядра». На
різдвяні канікули поїхав додому, там закінчив і в кінці грудня відправив його Гайдебурову в
«Тиждень». Умовою поставив висилку мені «Тижня» за 1891 рік; про гонорар не згадав. Про долю
оповідання просив Гайдебурова сповістити мене до від’їзду з Тули, аби можна було при проїзді
Петербургом особисто побачитися з Гайдебуровим, у випадку, якщо буде