Іван Єфремов БІЛИЙ РІГ Оповідання

^© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад К. І. Юречко

Художнє оформлення та ілюстрації А. М. Іовлєва

БІЛИЙ РІГ

У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев із заздрістю стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятав пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розпечена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина; іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто опускався в безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там, далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив іноходця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що поділяли її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на фоні темних порід. Гора була значно вищою за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий в небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого говорили як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита вибивали частий дріб по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоювала збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були нап’яті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся, знову відчувши уже в який раз той самий сум.

— Хлопці не повернулися ще, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то у тебе пригорить плов. Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.

— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз^[1] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир^[2], — говорив уйгур.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувся і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилась на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою пом’ятого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було. сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев, освіжившись умиванням, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти свою совість думкою про визнану неприступність Білого Рога, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

«Що говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…» — «Порохом?» — гнівно запитав Усольцев і пішов, не сказавши нічого, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обслідувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, той, хто уникав зайвих зустрічей і обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до її намету. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа й шила повна дівчина в круглих окулярах. Вона дружелюбно привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу