ОНУФРІЄНКО Василь Йосипович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: радянський.

Драматург, поет, журналіст, перекладач. Псевдонім – Гнат Дядюренко.

З родини сільського музики.

Народився 6 травня 1920 р. в с. Кишеньках Кишенківського району Полтавської області СРСР

(нині – Кобеляцький район Полтавської області України).

Помер 24 грудня 1992 р. в м. Сіднеї (Австралія). Похований на місцевому цвинтарі.

За освітою – учитель мови і літератури.

Працював робітником лісоскладу, продавцем книжкової крамниці.

Лауреат Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук (1981).

Друкувався в газеті «Свобода» (США), журналах «Українські вісті», «Дозвілля» (обидва –

Німеччина), «Пороги» (Аргентина), «Молода Україна», «Нові дні» (обидва – Канада),»Єдність»,

«Вільна думка» (обидва – Австралія).

Як літератор дебютував в німецькому журналі «Дозвілля» віршами (1943).

Потім настала черга поем «Симон Петлюра», «Сталін у пеклі», збірки «Земля незабутня».

Наш земляк – автор комедії «Заморські гості», яка впродовж двох десятиліть йшла в Аделаїді і

Сіднеї.

Вже після смерті зусиллями дружини поета Марії Іванівни вийшло п’ять збірників його

різнопланових доробків (1992-1997).

Переклав українською А. Гордона, В. Шекспіра, М. Гілмор, Г. Кендала, Г. Ловсона, Е. Петерсона.

Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Довгаль, Є. Гаран, В. Біляїв, П. Карпенко-Криниця, І.

Майстренко, Л. Лиман, О. Веретенченко, Я. Славутич, Я. Логин, Г. Гордієнко, В.Сокіл, П.

Капшученко, В. Колесник, Л. Полтава, Г. Которович, І. Костецький, С. Підгайний, П. Багацький, В. Петров, Ю. Шевельов, М. Степаненко, В. Коломійцев-Майданський, В. Шумський та ін.

***

СЛАВИ НЕ ТРЕБА

, з творчого кредо

В. Онуфрієнка

Слави мені не треба.

ЖИТИМУТЬ НАЩАДКИ НЕВМИРУЩІ, вірш В. Онуфрієнка «Україна»

Не вб’ють душі, о, ні, її не вб’ють!

Вогнем її попалять, як палили,

Зженуть на ній свою жорстоку лють

І дикий тиск руїнницької сили.

Ні, не вб’є те! Нас печеніг не вбив,

Монголи й турки – вже за нас не дужчі,

А ми живем – на гонах світлих нив

Ще житимуть нащадки невмирущі.

НЕ РАДИЙ, ЩО ЖИВИЙ, з поеми В. Онуфрієнка «Моя тринадцята весна»

Ніколи не забудеться весна.

Не знаю я, коли сніги розтали,

Як голубіла в світі далина,

Як перелітні птахи пролітали,

Як з Ворскли крига рушила, як шум

Поплив так довгожданий берегами,

Я тільки й пам’ятаю

Чорний сум і чорний град,

І чорну смерть над нами.

……………………………….

Мені тоді тринадцятий минав...

О! Скільки я за рік один зазнав!

У восени коли прийшов до школи,

Побачив я, скількох між нас нема!

І з ними не зустрінуся ніколи!

Давила думки чорна пітьма...

І я не знав – радіть мені, чи ні,

Що я не вмер десь, впавши в бур’яні…

ПАНТЕОН НА БЕРЕЗІ ДНІПРА, вірш В. Онуфрієнка «Пантеон»

В нас буде Пантеон на березі Дніпра,

Усе для нього є і все для нього буде!

У зелені дерев заквітчана гора

У камінь, і метал для вічної споруди.

Ми знайдемо усіх із пам’яті і книг,

Хто велич дав землі, назад здобутій з бою,

І будемо ходить туди з усіх доріг –

У невмирущий храм над синню Дніпровою.

Героїв грізний дух і світлий дух умів

Заповнить храм ясний багатства, слави, сили.

І, Мамо, в тисячах облич твоїх синів

Ти будеш та, яку вбивали і не вбили!

ПОЧЕКАЮ КРАЩИХ ЧАСІВ, з автобіографії В. Онуфрієнка

Працював у редакціях газет і журналів удома і на еміграції. Писав поезії з 1935 року, проте

друкувати «поважно» почав у Німеччині в 1943 році.

Після закінчення війни кілька років писав статті до газет, а вірші знову почав «творити» в

Австралії в 1950 році.

Писав також скетчі, що йшли на сцені в Сіднеї...

Оце головне, що можна сказати. Міг би видати ще збірку поезій, але хто її купуватиме й читатиме?

На Україну посилати нічого поки що не буду – почекаю кращих часів.

РЯТУВАЛИСЯ, ПОЇДАЮЧИ ТРАВУ, зі спогадів В. Онуфрієнка

Розкуркулювання, насамперед, полягало в тому, що треба було відібрати хату, землю... Списки

склали в сільській раді, так як тут в Австралії, вони мають вже списки всіх власників, хто яку хату

має, чи що.

Дивилися в цього чоловіка є скільки-то землі й є хата, скільки в нього майна. Отже в цього хата, скажім, велика, має п’ять кімнат, і хата вкрита залізом. І ще будівлі є: клуня чи хлів, чи щось таке.

Ось цей потрапляє під розкуркулення.

…Якщо, скажімо, у вас було три, чотири будівлі, то вже вважалися куркулем.

Отож, найперше було визначено, хто є куркуль, а хто не є куркуль.

Коли хтось мав будівлі, реманент, худобу, тощо. Оце куркуль. Якщо хтось мав тільки одного коня, або корову, той не був куркулем.

Крім куркулів, ще була категорія людей, яких називали підкуркульники. Про них чомусь мало

говориться. Підкуркульники, незалежно від майнового стану, це ті, хто підтримував куркулів, допомогу їм. Це щось середнє між колгоспниками і тими, хто не бажав колгоспу.

…Найбільше вимерло людей, я думаю, укінці березня і квітні. Квітень був дуже страшний місяць.

Коли до травня дотягли, то вже люди могли трішки жити, й вже навіть траву могли їсти. Тут у

Австралії, знаєте, існує ціла наука, як можна вижити в лісі, коли немає харчів. Що можна їсти, чого не можна їсти, аби потриматися.

Отже люди кинулися їсти все, що тільки можна...

СЛАВИ МЕНІ НЕ ТРЕБА, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у вересні 1972 р.

Тут один австралійський поет Р. Г. Моррісон з Південної Австралії готує до друку збірку поезій

українських поетів...

Він потребує кілька твоїх віршів для перекладів. Він вже переклав по вісім віршів декого з нас, і

треба сказати, що переклади загалом дуже добрі, близькі до