АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, прозаїк, етнограф. Псевдонім – Чужбинський.

З поміщицької родини.

Народився 28 лютого (11 березня) 1816 р. в с. Ісківцях Лубенського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Лубенський район Полтавської області України).

Помер 6 (18) вересня 1875 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (1829-1835).

Служив у Білгородському уланському полку (1836-1843), працював у канцелярії воронезького гу-

бернатора (1847-1849), редагував «Новий російський базар» (1867-1868), був інспектором грамот-

ності Балтійського флоту та доглядачем Петропавлівського музею (1868-1875).

Самотужки видавав газети «Петербурзький аркуш» (1864), яка, по суті, започаткувала т. зв.

«дрібну пресу», «Новини» (1875), журнал «Магазин іноземної літератури» (1872) .

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі вісті», «Російський вісник», журналах «Галатея», «Ма-

як», «Російське слово», «Сучасник», «Морський збірник», «Москвитянин», «Літературні додатки

до «Російського інваліда», «Зоря», «Ілюстрації», «Син Вітчизни», «Пантеон», «Підвалини».

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» віршем «Кільце» (1838).

Уже незабаром вважався напрочуд обдарованим поетом, його доробки перекладав І. Франко. Заз-

вичай скупий на хвалу, він так відгукнувся на творчість земляка: «В українських віршах …справж-

ній поет, хоч й не настільки значний за масштабом та силою таланту, як Шевченко».

Перша книга віршів українською мовою А. «Що було на серці» побачила світ 1855 р.

Непересічною виявилися і проза письменника. Оповідання «Упир» (1839), «Млин біля села

Ворошилового» (1856), повість «Бабуся» (1861), романи «Чугуївський козак» (1838), «Сусідка»

(1854), «Петербурзькі гравці» (1872) викликали шквал схвалення.

Вважається, що нарис А-Ч. «З корнетського життя» (1861) послугував Л. Толстому джерелом для

написання відомого оповідання «Після балу».

А.-Ч. – активний учасник етнографічних експедицій Російського етнографічного товариства в Ма-

лоросію (1856-1860). Видрукував цілу серію цікавих досліджень: «Загальний погляд на побут при-

дніпровських селян» (1856), «Поїздка на дніпровські пороги і в Запоріжжя» (1857-1858), «Поїздка

в низини Дніпра» (1859-1860).

Пізніше автор ці та інші публікації випустив двотомником «Поїздка в Південну Росію» (1863). З

цієї нагоди журнал «Сучасник» написав: «Дуже бажаємо літературі побільше таких книг».

Перу А.-Ч. також належать книги «Галерея польських письменників», «Російський солдат»

(обидві – 1851), «Словник малоруських говірок» (1855), «Спогади про Т. Г. Шевченка» (1861),

«Начерки минулого» (1863), «Начерки минулого. Місто Смуров» (1871), «Начерки минулого.

Фаня» (1872).

А.-Ч. – автор низки популярних романсів, пісень, які вважаються народними.

Найповніше видання творів нашого земляка вийшло у Петербурзі (1890-1893).

Перекладав з польської, англійської, французької.

В Україні полтавський дослідник І. Ф. Павловський вмістив біографію А.-Ч. у словнику

письменників і вчених губернії (1912). У свою чергу, І. Франко видав «Українські поезії

Чужбинського» (1912).

Доробки письменника зусиллями А. Костенка з’явилися в збірнику «Поети пошевченківської

доби» (1961).

Видавництво «Радянський письменник» видрукувало його «Поезії» (1972).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Некрасов, Я. Бальмонт, Є.

Гребінка, М. Костомаров, І. Панаєв, М. Сажин, М. Писемський та ін.

***

ДВІ СТИХІЇ,

з життєвого кредо О. Афанасьєва-Чужбинського

Мрії і істотність – дві стихії, котрі вічно ворогують між собою.

СКАЖИ МЕНІ ПРАВДУ, МІЙ ДОБРИЙ КОЗАЧЕ, дума О. Афанасьєва-Чужбинського

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе уже все,

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе?

Отак і у світі: хто рано почує,

Як серце застогне, як серце зітхне,

Той рано й заплаче, а доля шуткує:

Поманить, поманить та й геть полине.

А можна ж утерпіть, як яснеє сонце

Блисне і засяє для миру всього,

І гляне до тебе в убоге віконце?

Осліпнеш, а дивишся все на нього!

ПИЛ ВИЇДАЄ ОЧІ, з нарису О. Афанасьєва-Чужбинського «Поїздка до Південної Росії»

Я пам’ятаю Катеринослав 12 років тому, коли його ще можна було назвати містечком і досить

непривабливим, як за його будовами, так і за страхітливою непролазною багнюкою...

Років дев’ять тому я знову відвідав його. За три роки Катеринослав не змінився і, стоячи над

Дніпром майже біля порогів, не мав і натяку на значну торгівлю...Та ж багнюка, мертва тиша на

вулицях і той же дрібний, білуватий пил, що виїдає очі...

Тепер, через дев’ять років, мені довелося кілька разів побувати в Катеринославі, і я знайшов в

ньому невелику зміну: вишикувалися декілька будинків на головній вулиці, і уздовж цієї широкої, майже як Невський проспект, вулиці, протягнулося шосе зверху до казенного саду... Шосе це

обведене з двох боків тротуарами, обсадженими акаціями, бузком і деякими іншими деревами.

Інших змін не помітно. На пристані – колишня сонливість, життя ніякого, а якась млява робота.

Здається, що в ньому хорошого, так це – сади, особливо потьомкінський, який розрісся на крутому

березі Дніпра і спускається до ріки.

НЕ ПІДХОДЬТЕ, зі спогадів О. Афанасьєва-Чужбинського

Ми побачилися (з Т. Шевченком – авт.) рівно через чотирнадцять років... Увійшовши до

майстерні Тараса Григоровича в академії, я застав його за роботою: він гравірував. На запитання

моє, чи впізнає мене, Шевченко відповів заперечливо, але сказав, що з голосу,