і без стоп, яких тоді ще не знали.
…Може, в анналах російської історії збереглося кілька анекдотів про походження і життя
Симеона, тому що сучасні йому події досить докладно описані, а цей поет аж ніяк не був тією
особистістю, якою можна зневажити: пригадується, що я десь читав про …його пророцтва і що
пророкування про Петра Великого дійсно сталося. Не дивно, що Симеон виявився гарним
пророком... Приємно вірити в існування цих пророцтв...
…Будьте ласкаві переглянути збірник проповідей Феофана, де зазначені всі його праці. З свого
боку вважаю за честь бути вам у чому-небудь корисним і заодно освітитися вашою вченістю, запевняючи вас у моїй повазі, з чим залишаюся, милостивий государ, вашим відданим і покірним
слугою.
Іп. Богданович.
ЗАБОРГУВАВ ПОНАД ТИСЯЧУ РУБЛІВ, з листа Іп. Богдановича Г. Потьомкіну в листопаді
1785 р.
Заступництво ваше, милостивий государ, є для мене найщасливіше придбання, чому насмілююся
змалювати вашій світлості моє становище. Місце, яке нині в Державному архіві займаю, приносить мені платню тільки 450 рублів; ні сіл, ні земель, ні домівки не маю.
Раніше становище моє підкріплювали різні літературні для Академії роботи, доки літа мої, здоров’я і випадки могли давати до того способи, але такі способи схильні до найхиткішої
тимчасовості; з малою платнею заборгував я нині понад тисячу рублів.
Ваша світлість звикли робити людей благополучними: позбавитися від боргу, одержати тут місце з
пристойною платнею і прославити з чутливою вдячністю ваші милості буде моє благополуччя.
СКРОМНИЙ І МОВЧАЗНИЙ, з книги М. Дмитрієва «Дрібниці із запасу моєї пам’яті»
Богдановича мій дядько бачив у Державіна і в інших петербурзьких товариствах. Він був
надзвичайно скромний і мовчазний. Приходив на вечори завжди дуже охайно і добре одягненим, у
французькому каптані, чепуристо напудрений, з гаманцем, з плоским тафтяним капелюхом під
пахвою. Говорив обережно і розігрував дипломата: він тоді служив в іноземній колегії. Предметом
його розмови було завжди декілька слів про політичні новини, всім відомих. Взагалі, як людина, що бажала здаватися світською, він не зупинявся довго на одному предметі розмови, не вдавався в
міркування, не оголошував своєї думки, ні на чому не наполягав, а ковзав предметами.
Про його скромну зовнішність і мовчазність те ж саме розповідав кн. Дм. Володимирович Голіцин
на одному з своїх літературних четвергів. Богданович, здається, не думав бути автором: написав
«Душку» для власної забави і надрукував на переконання приятеля... Але після її ніщо вже не
далося йому, окрім перекладу маленької поеми Вольтера на руйнування Лісабона.
По смерті Богдановича Карамзін запропонував російським авторам написати епітафію
Богдановичу. Епітафії надсилалися у «Вісник Європи». Були хороші, були й посередні, були й
надзвичайно фігурні. Майже у всіх згадувалися Амур і Душка.
Щоб покласти край цьому конкурсу, Іван Іванович Дмитрієв надрукував у «Віснику» епіграму під
назвою «Епітафія епітафіям», після якої вони й припинилися. Ось вона:
Прохожий! пусть тебе напомнит этот стих,
Что все на час под небесами:
Поутру плакали о смерти мы других,
А к вечеру скончались сами!
НЕ МАВ АВТОРСЬКОЇ САМОЛЮБНОСТІ, зі спогадів Г. Геннаді
Якось до директора Московського театру зайшов хлопчик років п’ятнадцяти, скромний, навіть
сором’язливий, і говорить, що він дворянин і бажає бути актором! Директор, розмовляючи з
незвичним відвідувачем, довідується про його бажання до навчання й віршування; доводить йому
непристойність акторського звання для шляхетної людини; записує його в університет і бере жити
до себе в будинок. Цей хлопчик був Іполит Богданович , а директор театру – Михайло Матвійович
Херасков.
Отож, щаслива зірка привела молодого учня муз до їхнього знаменитого улюбленця, який, маючи
великий талант, умів відкривати його й в інших.
…Кажуть, що життя і характер автора видні в його утворах; проте ми, люблячи останні, завжди
запитуємо про перших в тих людей, котрі особисто знали авторів. Усі знайомі і приятелі
Богдановича одноголосно хвалять його …чутливість, безкорисливість і якусь безневинну
веселість, яку він зберіг до старості і яка робила його приємним в товариському колі. Ніхто не
бачив в ньому авторського самолюбства.
Богданович навіть говорив про поезію і літературу рідко, і завжди з деякою сором’язливістю, властивою йому від природи. Не дивно, що він не любив критики, бо вона лякає всіляке ніжне
самолюбство, і визнавав, що така своєю грубою строгістю могла б зовсім відвернути його від
писання.
Друзі Богдановича , яких він, один раз знайшовши, не втрачав ніколи, – а ще більше талановиті
російські аматори збережуть про нього пам’ять: так що творець «Душеньки» залишиться відомим
для нащадків – як віршотворець приємний, ніжний, часто дотепний і вигадливий.
НЕ НАСМІЛИВСЯ НАДРУКУВАТИ, з передмови П. Бекетова до зібрання творів Іп.
Богдановича
Перебираючи деякі старовинні журнали, я знайшов декілька п’єс, написаних Іп. Богдановичем ще
в молодих його літах, які він, видаючи після того невелике зібрання своїх творів під назвою
«Ліра», не помістив в ньому, а з цієї причини і я не наважився їх надрукувати, як твори, не визнані
самим автором.
ХРЕСТ ВПАВ НА ЗЕМЛЮ, з книги Є. Федорова «Господар Кам’яних гір»
Демидов відрізнявся ще однією жалюгідною пристрастю: він любив грати роль освіченого
мецената, відшукуючи для цього найрізноманітніші приводи. Свого часу в Курську трудився і
помер 1803 року відомий поет Іполит Федорович Богданович, автор «Душки». До приїзду нового
губернатора могила поета занепала: звалився на землю хрест, все заросло могутнім бур’яном.
Демидов відвідав цвинтар, і незабаром за його бажанням на надгробку Богдановича спорудили