class="book">розваги, котрі зростають на ґрунті неробства і нудьги. Цією точкою опори є, по-перше, любов до

книжки, любов до своєї військової науки, що немислимо без деякого філософського розвитку,

хоча б по відношенню до своєї спеціальності; по-друге, найбільше розширення прикладних знань

по відношенню до найближчої роботи, яка чекає офіцера в полку (додаток науки en grand ще дуже

і дуже далеко, а хто розчаровується на нижчих ступенях школи, для того наука вже пропала); по-

третє, прищеплення військової молоді принципів життєвої і службової порядності, настільки

сильне, щоб її не міг поколивати якийсь сумнівний ментор; а, по-четверте, прищеплення гарячої

прихильності до своєї військової корпорації, яка викликає в хлопця не огиду до неладів, котрі в

ній трапляються, а активне співчуття, тобто неодмінне бажання внести позитивний внесок до

етичної скарбниці своєї військової сім’ї ...

Такий офіцер – ідеал школи. Погляньмо ж, як вона прагне до здійснення цього ідеалу.

І МУШТРУЙТЕ, І ВИХОВУЙТЕ, з навчального посібника Ф. Коваленка «Військова психолого-

педагогічна спадщина»

Розробці проблем військового виховання присвятив низку статей і книг відомий військовий

теоретик генерал М. Д. Бутовський. Він вважав, що потрібне і виховання, і «розумне

муштрування», щоб солдат «не діяв, як фрідріховська машина, а був би в своїй маленькій області

людиною розумною, ініціатором». Звертаючись до офіцерів із закликом «і муштруйте, і

виховуйте!» він одночасно підкреслює: «але тільки – спочатку себе, а потім солдата». У цьому він

бачив кінцеву мету гармонійного поєднання етичного і розумового розвитку.

Умовою такого виховання повинна бути любов солдата до його підрозділу, «щоб хорошій людині

добре жилося в своїй роті і було за що її любити».

Він також підкреслював, що «справедливість вимагає однаково піклуватися як про хороших, так і

про поганих людей що стосується їхніх потреб. Лише за такої справедливості начальник стає

улюбленим і може розраховувати, що його ласкаве слово має ціну в середовищі підлеглих».

НІЯКИХ ІВАНІВ ІВАНОВИЧІВ, з розвідки О. Камєнєва «Армія сильна полковниками»

Про один повчальний приклад діяльності полкового командира розповідає військовий письменник

М. Бутовський. Одержавши в своє командування полк, де не все йшло благополучно, полковник

Авалов дав час дозріти своїм спостереженням і не поспішав вживати швидких заходів.

«Йому хотілося безпомилково намітити центр, біля якого обертається все це неподобство, і він

намічав його поволі, як на заняттях, так і на офіцерських вечірках. Нікому не висловлюючи своїх

думок, він вимірював всяке явище своїм проникливим поглядом, котрий супроводжувався

загадковою усмішкою, яка, в поєднанні з вишуканою делікатністю в поводженні, ставило його в

становище нерозгаданого сфінкса – становище, яке звичайно викликає в людях інстинктивну

обережність.

У нього були свої оригінальні прийоми; це була в повному розумінні людина не слова, а справи;

він ніколи не базікав, не вправлявся в казенному, всім обридлому красномовстві; ніколи не читав

банальної моралі; проте всі його дії були чудово красномовні і пройняті любов’ю та пошаною до

людини. Він високо ставив звання офіцера, прагнув підняти його делікатністю в поводженні і

відкрити прямий і вільний шлях кожному офіцерові для повного задоволення самолюбності.

Службові відносини Авалов строго відокремлював від громадських. Поза службою потрібна,

звичайно, прийнята в порядному товаристві, пристойність; ніяких правил з цього приводу не

встановлювалося, але все якось непомітно набрало того пристойного тону, який командир вніс

своєю появою. Сам Авалов тримав себе в товаристві просто, поводився з офіцерами, як старший

товариш; однак коли справа стосувалася служби, картина поводження абсолютно мінялася: офіцер

повинен був стояти смирно, одержуючи наказ від начальника. Кожен називався за чином і ніяких

Іванів Івановичів не допускалося.

Таким чином, майже непомітно була введена нова система занять: від солдата вимагали не

заучування статутних фраз, а уміння і винахідливості у виконанні своєї простої справи, що легко

досягається за допомогою практичного викладання. Внаслідок цього все пожвавилося і

повеселіло. Відзначивши, що справа пішла на лад, Авалов став давати офіцерам якомога більше

самостійності.

Примушувати людей працювати, не вживаючи для цього ніяких примусових заходів, – це була

особливість Авалова. Чи багато ви, панове, знайдете командирів, які можуть, наприклад,

переконати свого священика, що діяльність його не повинна обмежуватися казенним виконанням

треб і такими же казенними, проголошеними для відбуття номеру, проповідями. Що вплив

духовної персони, особливо на солдатів, може бути могутнім лише у тому випадку, коли священик

щиро і гаряче перейметься етичними інтересами полку.

Авалов умів це зробити; він зійшовся з священиком, вплинув на нього, зворушив його ласкавою

бесідою про духовні потреби солдата. Священик, за бажанням командира, дійсно зближувався з

людьми, розмовляв з ними в ротах, відвідував хворих й особливий вплив мав на заарештованих,

яких приводив своїм ласкавим повчальним словом до повного і щиросердого розкаяння.