ДРАГОМАНОВ Петро Якимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, юрист.

З дворянської родини. Батько, Драгоманов Я., – колезький асесор; син, Драгоманов М., – історик,

фольклорист; донька, Пчілка О., – письменниця; брат, Драгоманов Я., – поет, перекладач,

декабрист; онука, Українка Л., – письменниця.

Народився 29 червня (11 липня) 1802 р. в с. Монастирських Будищах Гадяцького повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – с. Малі Будища Гадяцького району Полтавської

області України).

Помер у вересні 1860 р. в м. Гадячі Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Полтавської області України).

Навчався в Петербурзькому училищі правознавства.

Працював регістратором канцелярії Військового міністерства (1817-1822), чиновником

Тимчасової комісії з вирішення рахунків закордонного відділу (1822-1828), Тимчасової

контрольної комісії комісаріатського (1828-1833) і Провіантського (1834-1836) департаментів

Військового міністерства, засідателем Гадяцького повітового суду (1840-1844).

Друкувався в газеті «Північний Меркурій», журналі «Літературний додаток до «Руського

інваліда», альманасі «Гірлянда».

Як літератор дебютував в «Північній зорі» віршами «Щастя» і «Сирітки» (1829).

Потім настала черга посланням «М. Б-ву-Р-ну» (1830), віршів «Могила славного», «Епіграма»

(обидва – 1831), «Корабель і човник» (1832).

Наш земляк перекладав з англійської мови твори Р. Бьорнса, з французької – А. Ламартіна, Е.

Парні, Е. Шапюї, Г. Бертуда, Ж. Поля.

Родинне гніздо Драгоманових в м. Гадяч не збереглося. Напівзруйновану хатину П. Я.

Драгоманова згорнули бульдозером до яру (1952).

Врешті-решт відкрили пам’ятник родині Драгоманових у вигляді чотирикутника із сірого граніту

висотою 3,5 м і шириною 0,8 м (1995). На ньому напис: «Вони живуть, бентежать і турбують,

Бо в серці мали те, що не вмирає. Вдячні нащадки».

Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Бестужев-Рюмін, А. Метлинський та ін.

***

НЕ РУШ МОЄЇ ДУШІ

, з життєвого кредо П. Драгоманова

Я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі.

«ТАРАСА БУЛЬБУ» ВПЕРШЕ ПОЧУЛА ВІД ТАТА, зі спогадів О. Пчілки

На весь вік зосталось у мене враження від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз

Гоголевого «Тараса Бульбу»: тато кликнув мене під яблуню й почав читати.

Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті.

Батько… усе нам давав: Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. Вчили ми багато віршів на пам’ять. Потім,

пізнавши в тому смак, виучували ми вже й самохіть «Буря мглою», «Кагда валнуєтся жєлтеюшшая

ні-ва»…

Це нам здавалося гарно! Подобався нам самий вислів, склад, гомін віршів. Тут уже сполучення

було нерівне. З одного боку літератури української не було в нас зовсім, а тут ми мали такі добірні

твори.

ВСТИГ «ВІДУКРАЇНЩИТИСЯ», з книги М. Мухіна «Більше світла!»

В родині батька Драгоманова (себто, Петра Якимовича – авт.) настільки панувала «російськість», що на дітей враження чогось дивного робила родина сусіда, українського романтичного поета

Макаровського, в домі якого плекали культ української старовини й пошани до героїв української

історії, чого зовсім не було в домі Петра Якимовича Драгоманова, який по своїй понад

десятилітній роботі в Петербурзі встиг цілковито «відукраїнщитися».

МОСКОВСЬКА ПОЛУДА, зі спогадів О. Пчілки

Через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна.

РІДНІ ГОВОРИЛИ УКРАЇНСЬКОЮ, з монографії Д. Заславського «Михайло Петрович

Драгоманов. Критико-біографічний нарис»

Драгоманов (Михайло Петрович – авт.) ріс і виховувався в українському середовищі: українською

мовою говорили рідні, знайомі, дворові люди, селяни, які приїжджали. Він чув українські пісні і

казки; розповіді про старизну українську, гетьманщину і козаччину.

Це був старовинний український шляхетський рід. Прадід Стефан був в Переяславі війтом, і в

старих грамотах згадується його ім’я. У Драгоманових був свій шляхетський герб, і на ньому

козацька шабля і перо. Дід Яким пережив години скасування гетьманщини і був полковником в

першому гусарському полку, сформованому з козаків.

Дванадцяти років Драгоманов перечитав всі цікаві книжки в бібліотеці батька, зокрема «Історію

Малої Росії» Бантиш-Камінського й «Історію» Карамзіна – двічі.

МЕНЕ НЕ ТЕРПІЛИ ЧИНОВНИКИ, з «Автобіографічної замітки» М. Драгоманова

Не знайшов собі місця (Драгоманов П. – авт.) в канцелярсько-дворянському устрою повітового

життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав книги, якщо не турбувався

процесами різного дрібного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу,

рекрут, неправильно взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених.

За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків.

ЗНАЙШОВ МОЛИТОВНИК ПЕТРА ДРАГОМАНОВА, з реквієму І. Пасемка «Не стало Петра

Одарченка»

У 1926 та 1927 рр. аспірант П. Одарченко побував у Гадячі з метою відвідати музей М.П.

Драгоманова . Директор музею О.Кононенко допоміг йому в розшуках архівних матеріалів, що

стосувалися творчості Лесі Українки та Олени Пчілки. Серед таких матеріалів П. Одарченко у

своїх «Спогадах» назвав: недруковані поезії Олени Пчілки («Яка краса відродження країни» і «До

зеленого гаю!»); Молитовник Петра Драгоманова (на сторінках цього Молитовника записані

дати днів народження членів родини Драгоманових); альбом, у якому записані поезії Лесі

Українки, деякі – недруковані поезії, а деякі – перші редакції надрукованих творів; рукопис драми

«Блакитна троянда» в перекладі російською мовою, який здійснила Леся Українка; перша