ДРАГОМАНОВ Яків Якимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, декабрист.

З дворянської родини. Батько, Драгоманов Я., – колезький асесор; брат, Драгоманов П., – Поет,

перекладач, юрист; небіж, Драгоманов М., – історик, фольклорист; небога, Пчілка О., –

письменниця.

Народився 24 лютого (8 березня) 1801 р. в с. Монастирських Будищах Гадяцького повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – с. Малі Будища Гадяцького району Полтавської

області України).

Помер в 1840 р. на каторзі в Сибіру.

Працював колезьким регістратором канцелярії Військового міністерства (1817-1820), служив

юнкером, прапорщиком Полтавського піхотного полку (1820-1825), полковим аудитором (1825-

1826), чиновником 4-го департаменту Сенату (1829-1830), канцелярським службовцем (1830-

1831), помічником контролера (1831-1835) Тимчасової контрольної комісії з провіантської

частини при Головному управлінні ревізії державних рахунків.

Член Товариства об’єднаних слов’ян (1825).

У справі декабристів заарештований (1826). Три місяці перебував у Дінабурзькій фортеці.

Переведений до Староінгерманландського полку в чині прапорщика, звідки за станом здоров’я

відправлений у відставку під пильний таємний нагляд (1828).

Друкувався в газеті «Північний Меркурій», журналах «Син вітчизни», «Літературний додаток до

«Руського інваліда», «Північний архів», альманасі «Гірлянда».

Як поет анонімно дебютував в газеті « Північний Меркурій» віршами і перекладами (1829).

Потім настала черга віршів «Греція» (1829), «Самовбивця» (1830), «До мого генія», «Вона

чарівна» (обидва – 1831), «Арабські і перські східні перекази» (1831), «Рідні надгробки» (1832),

«Шанфарі» (1838).

Наш земляк переклав з французької мови «Вежу неслінську» (1830), «Морлаха в Венеції» П.

Меріме (1832), з німецької – низку творів Г. Пфіцера, Л. Уланда (1837).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Горбачевський, М. Бестужев-Рюмін, Є. Троцький, А.

Метлинський, С. Трусов та ін.

***

РОЗУМ І СОВІСТЬ

, з життєвого кредо Я. Драгоманова

Жити в ладах з розумом і з совістю.

ДОСТОЙНИЙ ДАР, з вірша Я. Драгоманова «Книга»

Тогда, как небеса средь тысячи даров

Явили существам свою святую волю,

Творенье дивное, достойный дар богов,

От Зевса смертному досталося на долю.

Была то книга, дар златой.

Ее Минерва составляла

И на заглавии премудрою рукой:

«Рассудок», – начертала.

ЛЮБЛЮ ВИНО, з вірша Я. Драгоманова «Істина»

«In vino veritas», – святая

Пословица твердит давно;

Иные же, того не зная,

Порочат всячески вино.

Но клеветы не потерплю я,

От истины не отступлю,

Пусть скажут, что вино люблю я,

Ах нет, я истину люблю.

ЗАГИНУВ НА КАТОРЗІ, з розвідки С. Кочерги «Агатангел Кримський і Леся Українка»

По лінії матері Леся Українка належить до роду Драгоманових.

Його коріння, вважає Ольга Косач-Кривинюк, яка першою почала систематизувати сімейні

перекази, ведуть в Грецію. Відтак стає зрозумілим, чому Леся Українка писала з Ялти молодшому

брату в травні 1898 року: «Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, – об

неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду».

Ольга Косач-Кривинюк стверджує, що в ХVІІ столітті предок Драгоманових служив у гетьмана

Богдана Хмельницького драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем дипломатичної служби. У

ХVІІІ столітті Драгоманови ще підписувались грецькими буквами, тоді ж вони появилися в місті

Гадячі.

Рід Драгоманових і пізніше не загубився в історії України. Про нього можна сказати словами Едіт

з драми Лесі Українки «У пущі» – «завжди і скрізь ішов у першій лаві».

На каторзі загинув декабрист Яків Драгоманов. Його вільнодумство передалося дітям брата, що

вперше побачили світ у гадяцькому гнізді Драгоманових.

ЗАЛИШАЛИСЯ ФЕДЕРАЛІСТАМИ, з дослідження С. Єфремова «Масонство в Україні»

На Україні масонство, як знаємо, проіснувало дуже недовго, і нового духу подув позначається вже

в інших організаціях, насамперед у таємному товаристві «Об’єднаних слов’ян». Виросло воно з

масонських елементів, але поставило собі далеко конкретніші і суто політичні завдання.

Правда, ще й це товариство спеціально про Україну не згадує, проте вплив місцевого ґрунту в

загальнішій формі виявляється поки що в зацікавленні долею слов’янства, що надзвичайно

характерно, – федералістською ідеєю, яку товариство розгорнуло дуже широко і яскраво.

Батьківщиною федеративної думки була Україна: тільки тут ця ідея могла народитися і вилитися

одразу ж у такі надзвичайно виразні і яскраві форми. «Товариство, – писав один із головних його

членів І. Горбачевський, – мало головною метою звільнення всіх слов’янських племен від

самовладності, знищення національної ненависті, що існує між деякими з них, і з’єднання всіх

земель, на яких вони живуть, федеративним союзом».

Одразу ж таки позначилась і боротьба між федералістськими елементами в Україні й тими

централістичними, що гуртувалися в т. зв. «Південному товаристві», члени якого вже тоді згорда

говорили про «повітовий патріотизм». Поєднання «Об’єднаних слов’ян» з уже згаданим

«Південним товариством» було справжнім нещастям для розвитку федеративної, а далі й

національної української ідеї. Централізм цим разом переміг і затяг федералістські елементи на

Україні в ту фантастичну, мало підготовлену гру, що кінчилась не тільки повним розгромом

таємних товариств, а й паузою в громадянському розвитку.

«З цього часу лише в думках і серцях небагатьох, хто не міг забути піднесеної і великої, хоча,

можливо, на думку декого, й мрійливої ідеї федерального союзу слов’янських народів».

Між цими «небагатьма» були справді