КАПНІСТ Петро Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, поет, публіцист.

З дворянської родини. Дід, Капніст В. – письменник, перекладач, громадський та політичний діяч.

Народився 14 (26) квітня 1830 р. в маєтку Обухівці Миргородського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області

України).

Помер 26 березня 1898 р. в м. Римі (Італія). Похований на о. Закінф.

Навчався в одній з полтавських, смоленських, московських гімназій, закінчив юридичний

факультет Московського університету (1852).

Працював чиновником канцелярії бессарабського і новоросійського генерал-губернаторств (1852-1855), секретарем (1855-1856), цензором (1856-1859) Московського цензурного комітету, секретарем петербурзької канцелярії Головного управління цензури (1860-1862), чиновником

особливих доручень при міністрах народної освіти (1862-1863) й внутрішніх справ (1864-1865), керуючим справами Головного управління у справах преси (1865-1868), понадштатним

чиновником особливих доручень при міністрі внутрішніх справ (1868-1870), редактором газети

«Урядовий вісник» (1870-1874).

Друкувався в газетах «Звістка», «Урядовий вісник», «Південний край», журналах «Сучасник»,

«Літературний вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Російська старовина» заміткою «До епізоду про вислання

Пушкіна з Одеси до його маєтку в Псковській губернії» (1899).

Потім настала черга віршів «Гусар», «Є в житті щось…», «Кокетка», «Над нами ніч…», «Забуття

немає…», поеми «Голоси кохання», трагедій «Сен-Марс» (1880-і) і «Сенька Разін» (не закінчена).

Наш земляк – автор статей «Театральні і художні замітки», «Мольєр на російській сцені» (обидві –

1868), «Про жіноче питання» (1895), брошур «Міністерство землеробства» (1891), «Нотатки про

дворянство» (1897).

Уже після смерті К. вийшов двотомник «Твори» (1901).

Свій вірш «A Pierre Kapnist « нашому землякові присвятила відома французька письменниця Ж.

Бассері.

Свого часу К. звільнили з роботи в цензурному комітеті за те, що він дозволив друк статті М.

Погодіна «Минулий рік в російській історії» (1859).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, І. Гончаров, М. Некрасов, А. Фет, П. Бутурлін, М. Щербина, Я. Полонський, К. Вітгенштейн, С. Рачинський, Л. Майков, Ж. Бассері, В. Соловйов, Б. Маркевич, П. Валуєв, Є. Ростопчина, П. Федоров та ін.

***

ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ

, з життєвого кредо П. Капніста

Від долі не втечеш, але змінити її можна.

СХІДНЕ ПИТАННЯ, з вірша П. Капніста «Уже давно в Єпропі»

Уже давно в Европе, как колосс,

Пугая всех, – что призрак полуночный,

Восстал какой-то роковой вопрос…

Решили звать его – вопрос восточный

ГУСАР, вірш П. Капніста «В його очах горить вогонь»

В его очах горит огонь,

На нём мундир как солнце блещет,

Под ним дрожит могучий конь

И ментик в воздухе трепещет.

Сверкает сабля и гремит,

И сбруя в пене серебрится;

Красуясь, ловко он сидит

И в даль синеющую мчится...

Вот он – красавицы мечта!

Вот он – сияющий невежда!

России шаткая надежда,

И блеск, и шум, и пустота!..

ВИВЧАЙТЕ І ДАЛІ МАЛОРОСІЙСЬКІ ПОВІР’Я, зі спогадів І. Капніст

На той час, тобто до 1848 року, наш поет вступив до університету. Старший брат його, теж

студент, вдавався до всіх розваг молодості, гуляв і витрачав багато грошей, якими щедро наділяв

той, хто любив панькати дітей своїх – Іван Васильович.

Майже скрізь в товаристві панувало поняття, що молода людина повинна пожити. І це життя

полягає в тому, що відбувається непродуктивна загальна розтрата етичних й фізичних сил і

кидання грошей направо і наліво – батьківських або взятих у борг. Такий приклад стояв перед

очима Петра Івановича.

У його братів були свої екіпажі, свої коні, свої слуги, у нього ж нічого цього не було, тому що

відчуття гордості не дозволяло йому просити зайвих грошей у батька свого, бачивши, що у нього і

без того багато витрат. Старший брат зійшовся в університеті зі всією московською знаттю і

золотою молоддю, а також з гультяями. Петро Іванович тримався трохи осторонь, незалежно, сходився важко, і виключно з людьми розумними й діловими, незважаючи на їх суспільне

становище.

У своїх тодішніх віршах він описує себе похмурим, хоча важко в це повірити; всі, хто знав його

молодою людиною, говорять, що він був душею товариства, дотепником, і безупинно складав

експромти та вірші.

Розумовий світ завжди поглинав його, і це тим дивніше, що, не зважаючи на гувернанток і

гувернерів, ніхто з молодих в його сім’ї не любив серйозних занять, не захоплювався читанням, –

тоді як його брати і сестри не пам’ятали без книги. До свого поетичного таланту під впливом

сімейних традицій він ставиться серйозно, як до дару Божого; і ось як виливається це відчуття у

віршах, написаних в альбом:

Гляжу безмолвно на альбом,

Невольно я благоговею

И ничего писать не смею

Моим неопытным пером;

............................................

Но если – грустное мечтанье! –

Мои надежды лучших дней,

Мои заветные желанья,

Все, все судьба рукой своей

Разрушит злобно, невозвратно

И буду жалкий я поэт, –

Как будет грустно, неприятно

Через десяток грозных лет,

Мой друг, в твоём альбоме встретить

Мою борьбу с моей судьбой!

Как горько будет мне заметить

Насмешку над самим собой!

Університетське життя так і охопило пристрасно жадаючий знань юний розум. У той час кафедру

історії займав Грановський, який мав на нього незабутній вплив. Цей мудрець-педагог на зразок

стародавніх, умів пробуджувати в душі молодих ціле внутрішнє життя думок і світла, і не одній

якійсь науці вчив він, а мистецтву бути людиною.

Кафедру