ЛУБ’ЯНІВСЬКИЙ Федір Петрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, перекладач.

З родини священика.

Народився 9 (20) серпня 1777 р. в с. Млинах Гадяцького полку Малоросійської губернії Російської

імперії (нині – Гадяцький район Полтавської області України).

Помер 2 (14) лютого 1869 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в Олександро-Невській лаврі.

Закінчив Харківський духовний колегіум (1787-1790), історико-філологічний факультет

Московського університету (1793-1796).

Був приписаний підпрапорщиком до лейб-гвардійського Преображенського полку (1790-1791),

служив інспекторським ад’ютантом у генерал-аншефа М. В. Рєпніна (1796-1798), у генерала від

інфантерії Б. П. Лассі (1798-1799), секретарем канцелярії Міністерства внутрішніх справ (1802-1809), статс-секретарем і керуючим справами принца Георгія Ольденбурзького в Твері (1809-

1810), пензенським (1819-1830), подільським (1831-1833) цивільним губернатором, сенатором (з

1833).

Дійсний член Російської академії наук (1839).

Почесний член Російської академії наук (1841).

Почесний член Московського університету (1855).

Дійсний таємний радник (1849).

Кавалер орденів св. Ганни (1808), св. Володимира 2-го ступеня (1824).

Друкувався в журналах «Друг юнацтва», «Російський архів».

Як літератор дебютував віршем «Вранішні думки після тривожної ночі» (1794).

Потім настала черга доробків «Зітхання серця», «Подих ночі» (обидві – 1798),»Подорожі

Саксонією, Австрією та Італією в 1800, 1801 і 1802 рр.» (1805), « Закордонні нотатки. В 1840 і

1843 роках» (1845).

Перу нашого земляка належать «Спогади. 1777-1834», котрі вийшли друком вже після його смерті

(1872).

Перекладав з німецької і французької мов, серед авторів – І. Юнг-Штіллінг, Ф. Фенелон.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Пушкін, І. Тургенєв, В. Кочубей, М. Карамзін, І.

Лопухін, З. Карнєєв, М. Рєпнін, П. Бартенєв, І. Дмитрієв, Н. Загряжська, М. Херасков, М.

Невзоров, І. Грачов, П. Салтиков, О. Аракчеєв, Х. Чоботарьов, Т. Граб’янко, Г. Потьомкін, М.

Сперанський та ін.

***

ВЕСЕЛИЛА НАДІЯ

, з життєвого кредо Ф. Луб’янівського

Надія, мов вино, веселила серце.

РОСІЙСЬКІ ЦАРІ ВІРИЛИ ПРОРОЦТВАМ, з книги Ф. Луб’янівського «Спогади»

Невдовзі після приїзду князя Миколи Васильовича в столицю Імператор наказав йому послати за

двома арештантами; наказано привести їх безпосередньо до Його Величності. Туди й привіз їх на

початку грудня 1786 року Єгор Єгорович Гіне, згодом президент Ліфляндського обер-гоф-геріхта.

Були вони скопцями з числа головних вчителів цього напрямку. За розповіддю Гіне, Імператор

досить довго, але тихо говорив з ними в кабінеті; потім, звернувшись до Гіне, велів йому віддати

їх на руки тодішньому військовому губернаторові Миколі Петровичеві Архарову, самому ж поки

залишитися в Петербурзі, бувати у них і про що потрібно доповідати кому належить.

Гіне прожив три тижні в одній кімнаті зі мною; одного вечора повернувся в такому стривоженому

дусі, з обличчям до того засмученим, що я його не впізнав; поспішив зібратися в дорогу, послав за

кіньми; з нетерпінням чекав князя, відкланявся, – одержав, мовляв, з дому сумну звістку, і

поскакав.

Через декілька днів Гіне приїжджав до Петербургу і жив у мене; тут тільки, згадуючи минувшину, сказав, чому тоді ледь з глузду не з’їхав і так поспішав виїхати. Скопці того вечора скаржилися

йому на Архарова, проте про себе не просили, а благали його, Гіне (оскільки вони до Государя

іншої дороги не мали), сказати Його Величності, щоб дивився в обидва ока, а не остережеться, то

кінчить, як і не гадає, – і те не за горами. З такою упевненістю, говорив Гіне, вони передбачали, що волосся у нього дибки стало на голові; не знав, на що зважитися; пригадав дружину і дітей, затиснув собі рот, очі і вуха й поїхав геть».

…Згадую... ще чутки про арештанта Авеля, який сидів в Шліссельбурзі за якісь пророцтва. Захотів

(імператор Павло – авт.) говорити з ним; розпитував його про багато що, з цікавості – і про себе.

За розповідями, дізнавшись про цю розмову, Ганна Петрівна Лопухіна перелякано заплакала.

НАДІЯ, ЯК ВИНО, ВЕСЕЛИЛА СЕРЦЯ, з мемуарів Ф. Луб’янівського

Потрібно було бачити тоді рух свіжий за виглядом здорового і радісного життя; молоде, і не за

одними лише літами, покоління прощалося не до зустрічі, а вже на віки віків з старосвітськими

забобонами; довкола запаморочилися голови від сміливих розмов про державні питання і різку

вказівку, чому і як бути за відомою запискою Лагарпа; вголос розвивалися такі ідеї, які, не

виключено, і до того були не зовсім нові у нас, проте були німотні й безмовні...

Вслухуючись в розмови, в цих надіях і радощах, я вперше почув думки про людей з «аux idees

liberalеs» [ліберальними ідеями], або, як тоді перекладали, про людей з вищим поглядом, про

необхідність загальної реформи, про конституцію.

БЛИСКУЧИЙ РОЗУМ, зі спогадів Ф. Луб’янівського

Розум його (Сперанського М. – авт.) в справах з першого кроку різко позначався відмінною

здатністю за одним словом, за легким натяком розгадувати й розвивати чужу думку в повному її

об’ємі, ще рідкіснішим умінням прищепити іншому свою думку так, аби той і не помітив, що то не

його думка.

В ХАРКОВІ ВЧИЛИ КРАЩЕ, НІЖ У МОСКВІ, з нарису П. Купріянова «Луб’янівський Федір

Петрович»

Він належав до дворянського роду, що походив від польського шляхтича Андрія Лаврентійовича

Луб’янівського, який на початку XVIII століття переїхав з Польщі до Малоросії. Його нащадки в

трьох поколіннях були священиками.

…Ф.П.Л. прибуває до Москви в грудні 1792 р., успішно складає вступний «попередній» іспит і

одержує дозвіл відвідувати професорські лекції. З 1793 року він починає старанно займатися

(«спрага у всьому встигнути томила мене»), відвідує лекції Шадена, Баузе, Віганда, Мельманна,