серед польських інтелігентів – друзів на все життя.
… Між іншим, дуже цікава творча історія створення «Журавлів». Сам поет розповідав: «Восени
1910 року я вертав з театру, з драми Виспянського «Noc listopadowa», під ногами шелестіло
пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. Вірш склався немов сам по
собі, без мойого відома й праці».
ДОЛЮ ВИРІШИВ ВИПАДОК, з інтернет-сайту poetryclub.com.ua
Випадок вирішив майбутню долю, допоміг йому знайти себе. Якось йому довелося їхати в одному
купе з Кирилом Студинським, студентом філософського факультету Віденського університету. Це
знайомство й визначило творчі інтереси майбутнього письменника. Він почав відвідувати лекції
професорів Віденського університету, зокрема відомого славіста В. Ягіча, став членом
студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні
теми.
…Але шматок хліба давався йому нелегко: крім університету, доводилося викладати в приватних
гімназіях, виступати з лекціями і доповідями. А тут несподівано 1901 р. помер батько, що
вимагало перегляду звичайного ритму життя, треба було допомагати матері й
чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи залишалися тільки ночі.
БЕЗ НЬОГО НЕ ОБХОДИЛОСЯ ЖОДНЕ СВЯТО, зі спогадів П. Карманського
Жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе
постава, милий, м’який, ліричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навіть
дерев’яних людей, – все те зробило Лепкого найбільш популярною постаттю на галицькому
ґрунті.
КАРАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ПРОВОДИЛИ І АВСТРІЙЦІ, І РОСІЯНИ, І ПОЛЯКИ, з розвідки М.
Ільницького «Найпопулярніша постать на галицькому ґрунті»
Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої «нормальної»
школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з
«цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина. …За свідченням сучасників, конфліктів між
учнями на національній основі не було. Загострення польсько-українських національних відносин
Б. Лепкий пов’язує з появою роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» про події національно-
визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у
викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.
…Почалася перша світова війна... Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на
Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали «мазепинців» і
відправляли на схід. Б. Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися
третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які загинули, бо готель
незабаром злетів у повітря.
…Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черча збудувала
для нього будинок, який назвали «Богданівкою», де він мав можливість жити й працювати.
Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою
акцією буцім для переобладнання парку. Та «переобладнання» призвело до запустіння цих місць.
…Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського
населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї і
розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент.
Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської
дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць
відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності».
АРХІВ ПИСЬМЕННИКА ВРЯТУВАВ КЛИМИШИН, з дослідження Н. Гавдиди «Згадуючи з
вдячністю»
Сьогодні варто згадати про чільного діяча ОУН Миколу Климишина, оскільки завдяки саме цій
людині у 1945 році було врятовано архів Богдана Лепкого, значна частина якого зараз
експонується у Бережанському музеї.
Знайомство цих двох неординарних особистостей відбулося в Кракові, де Микола Климишин з
1930 по 1934 роки навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету, в якому
професор Лепкий викладав історію української літератури.
Якось під час мандрівки до помешкання професор поцікавився у свого учня, чому той так довго
був відсутній на викладах. «Я не мав що йому сказати, – згадував М. Климишин. – У мені
відбулася блискавична боротьба. Нас в організації обов’язувала строга засада: «Про справи не
говори з ким можна, лише з ким треба»! Та бути нещирим з професором Лепким я не міг… По
короткій задумі я сказав йому, що я є членом ОУН і що я вожу нелегальну літературу. Ці два
тижні я їздив і не міг бути на викладах, за що я його дуже перепрошую».
Почувши це зізнання, професор посміхнувся і сказав, що він уже давно здогадувався про
приналежність свого учня до організаційної структури, а також розповів, як у молодому віці разом
із батьком возив нелегальну літературу з Західної України, яка була тоді під австрійською
окупацією, в Східну Україну, окуповану царською Росією…
…Микола Климишин познайомився із сином Богдана Лепкого, Ростиславом, від якого довідався
про смерть свого улюбленого професора, а також про втрату сімейного архіву, залишеного у
захопленому більшовиками Відні. Вислухавши розповідь, Микола Климишин вирішив
використати зв’язки реферeнтури ОУН, щоб довідатися, що трапилося з помешканням. Він взяв у
Ростислава Лепкого адресу, ключі від усіх кімнат, а також детальний перелік найважливіших
речей, які потрібно було рятувати в першу чергу.
Уся ця інформація була передана до реферeнтури зв’язків ОУН, і через три тижні, наприкінці
вересня-початку