мною умліваючи, небоги

Несли мені свого кохання мед, —

Та жодної не звав я на бенкет.

Так, я грішив! Та я прощення годен!

Бо найсуворіші з моїх гріхів —

Омана плоті, а не серця! Згоден,

Що деяких палких занадто дів

Зв’язок зі мною у неславу ввів!

Але ж було їм солодко в неславі!

Тож дякують собі нехай, лукаві!

Я знав красунь, та жодна з них мені

Душі не обдала вогнем і жаром.

Були вони жагливі й чарівні,

Та я не піддавався їхнім чарам

І не хотів їх бачити й задаром,

І їх серцям я, серцем вільний сам,

Наказував лише, як тим рабам.

Поглянь на ці дари, моя єдина, —

То вісники потаєних жадань:

Цнотливості й жалю бліда перлина,

Рубін кривавий — знак тяжких страждань,

Жіночих натяків коштовна дань;

Не щире золото, а сухозлітка;

Мета ж одна— освідчення без свідка.

У канитель сповиті золоту,

Ось кучері, знаки любові й шани;

Мені їх слали, щоб начистоту

Поговорити про сердечні рани,

Вплітаючи й каміння в талісмани,

Та ще й сонет, де пояснив піїт,

Чим знакомитий кожен самоцвіт.

Ось діамант, або ж алмаз. У ньому —

Краса і твердість, злагода і мир;

Крім того, кажуть, він знімає втому;

Смарагд зелений. Цей лікує зір.

Тремкий опал, лазуровий сапфір —

Усе тут означало щось достоту—

Надію, чвари, лестощі, гризоту.

Всі ці дарунки змучених сердець,

Любовна здобич і винагорода, —

Тобі, моєї радості вінець,

Тепер належать, — так велить природа!

Ти мій вівтар! Мін храм! Моя господа!

Прийми ж моїх трофеїв скромний дар!

Вони твої, бо ти — мій володар!

Тож простягни свою цнотливу руку,

Не торкнуту коростою похвал

(Даруй мені метафори принуку —

Тон безум слів мені диктує шал), —

Віднині я довіку твій васал!

І разом з подарунками, богине,

Візьми й того, хто за тобою гине!

Поглянь на цей імлистий хризоліт:

Каблучку цю дала мені черниця,

Що вродою затьмарювала квіт, —

Краса її стільком ще й досі сниться;

Але вона була тверда, мов криця,

І, щиросердо залишивши двір,

Черницею пішла у монастир.

Живцем замурувати юне серце,

Боротися — із тим, чого нема, —

Хіба вважають подвигом тепер це?

Усупереч природі, крадькома

Хвалити чар солодкого ярма,

Зберігши цноту й честь не боротьбою,

А відступом лякливим з поля бою?

Даруй мені, немає в тім хвальби, —

До келії сховавшись від любові,

Вона мені здалась без боротьби,

Зачувши непозбутній поклик крові;

Зірвавши чорні шати сутінкові,

Зреклася бога й вирвалась з-за ґрат,

Щоб знов життя вдихнути аромат.

Яка в тобі могуть, моя царівно!

Візьми мене у свій солодкий бран!

Я розбивав серця і повнивсь тривно

Джерелами з тих живодайних ран —

Тепер даю тобі свій океан!

Нехай його прибою яр і дужість

Розіб’ють крижану твою байдужість!

Обітниці, присяги — все дарма:

Не знаю, на талан чи безталання

Моїй піддавшись пристрасті притьма,

Змінивши круто віросповідання,

Черниця стала жрицею кохання!

Життя — лише любові торжество!

Любове, ти найвище божество!

На тлі кохання все — нікчемна малість:

Багатство, честь, закон, родина, дім, —

Старих взірців безладдя й занепалість

Не вистоять під натиском твоїм:

Усе, усе розвіється, як дим!

Повставши проти правил, у двобою

Любов винагороджує — собою.

Прислухайся: небесну голубінь

Стривожив хор, знетямлений з одчаю;

Ти чуєш? То серця моїх рабинь,

Що з ними разом я тебе благаю:

Кохай мене, кохай мене, мій раю!

Повір присягам і словам моїм —

Бо честь моя порукою у тім».

Він закінчив. І раптом сліз потоки —

Джерельце, річка і стрімкий каскад —

Омили враз запаленілі щоки;

Невтримні сльози, — преважкі, мов град, —

Який то був шалений водоспад!

Як освіжив він уст п’янкі коралі!

Так мерехтять троянди у кришталі.

Ах, батьку мій, який таївся чар

В його одній-однісінькій сльозині,

Чий нещадимий і нещадний вар

Не опалив серця б хіба камінні!

О сльози, — ви, мов перла, двоєдині:

Палючі, ви розпалюєте шал,

Пекучі, ви остуджуєте пал.

Мене здолала хіть його безкрая,

Уміння лицедійське чимале, —

І віддала йому свого вінка я...

Як бачиш, повелась я з ним незле,

1 ми любились гаряче, але:

Я рай допомогла йому здобути,

А він мені дав смертної отрути.

Ах, батьку, видно, вивчив він як слід

Прийоми всі, відомі й невідомі:

Ридав, страждав, палав чи був як лід,

Шарів чи полотнів, як у судомі,

О, що йому робилося, сіромі!

Сердешний так мінився на лиці,

Що вірилося у страждання ці!

Так, раз у раз міняючи личину,

Йдучи в сердечних справах напролом,

Він, машкару прибравши благочинну,

Співав добру і чесності псалом,

А сам платив за добрі вчинки злом;

Собі за правило підступне взявши

Те ганити, до чого прагнув завше.

Свята простото! Та котру з дівчат

Не підманув би він такою грою?

Вродливий, лицар з голови до п’ят,

Він херувимом вився наді мною,

А виявився звабним сатаною!

І — впала я! Загинула! Однак —

Чи не вчиню я й завтра знову так?

О сліз отруйних невстидливі зливи!

О щік фальшивих вогнище сяйне!

О голосу розливи-переливи!

О вдаване збентеження журне!

Усе це знов знетямило б мене,

І, вже ошукана, я без вагання

Знов віддала б йому своє кохання.

Примітки

Поема «Скарги закоханої» була включена до збірки шекспірівських «Сонетів», виданих 1609 р. Провідний англійський шекспірознавець Е.К. Чемберс вважає авторство Шекспіра сумнівним. Як гадають деякі вчені, автором поеми міг бути поет Дж. Чапмен. Є й інші концепції, відповідно до яких авторство Шекспіра не заперечується.

Невеликі поеми і цикли віршів Шекспіра «Скарги закоханої», «Пристрасний пілігрим», «Пісні для музики» та «Фенікс і голубка» цікаві саме як зразки ліричної поезії епохи Відродження.

Текст представлений за виданням «Шекспір В. Твори у шести томах. Том 6», Київ, «Дніпро», 1986.

В оформленні обкладинки даного видання використано ілюстрацію Сергія Якутовича.