class="book">Клюшникова

Він володів даром викликати дух історичних епох. Мова його між друзями виблискувала

дотепністю й уявою. У живій імпровізації, сповненій гумору… він розповідав про людей і справи

віддаленого минулого, ніби самовидець, ніби про особисто пережите. У його гуморі відчувалася

сумна нота, яка чим далі, тим ставала чутнішою.

До філософського умогляду був він мало схильний, проте інтереси і заняття гуртка залучили його

і в цю сферу, чинили на нього тиск, дещо порушуючи його душевну рівновагу і передаючи йому

деяку екзальтацію.

СИПАВ ЕКСПРОМТАМИ, із збірника «Поети гуртка М. В. Станкевича»

У кінці 1830 або на початку 1831 р. Клюшников познайомився із Станкевичем. Між ними

незабаром встановилися короткі, дружні стосунки. Вони разом вивчали філософію, історію, естетику. Станкевич був сприйнятливіший до філософії, а Клюшников – до історії, і вони добре

доповнювали один одного. Їх зв’язувала ще загальна прихильність до поезії і схильність до

гумору. Клюшников став незабаром улюбленцем всього гуртка Станкевича.

За розповідями сучасників, Клюшников був невичерпний в гуморі, він безперервно сипав

каламбурами, жартівливими експромтами, складав їдкі епіграми на нелюбимих професорів

університету і дружні пародії на товаришів.

Я. М. Невєров розповідає в своїх автобіографічних замітках, як, бувало, йому, студентові, солодко

дрімалося на нудних лекціях професора С. М. Івашковського і що як завжди в цей час сидів поряд

Клюшников подавав йому свою табакерку з наступними віршами:

В тяжёлый час, когда душа сгрустнётся,

Слеза блеснёт в глазах, и сердце содрогнётся,

И скорбная глава опустится на грудь, –

Понюхай табаку и горе позабудь.

ВІРШІ ВХОДЯТЬ ДО ХРЕСТОМАТІЙ, з «Короткої літературної енциклопедії»

Отримавши хороше домашнє виховання в сім’ї батька, Клюшников на початку 1830-х рр.

вступив на словесний факультет Московського університету. Тут він тісно зблизився з гуртком

Станкевича і особливо з Бєлінським. Володіючи великим даром слова і здібністю до

філософського мислення, К. користувався гарячою любов’ю товаришів. Він вже тоді писав вірші, проте ще не наважувався їх друкувати.

Між іншим, він склав жартівливий огляд літератури, який навіяв на Бєлінського думку написати

знамениті «Літературні мріяння».

У 1838 р. з’явилися перші друковані твори К.: «Елегія» і «Повінь». Потім ціла низка його віршів

були поміщені (за підписом -Ф-) в «Вітчизняних нотатках» і «Сучаснику». І публіка, і

журналістика зустріли молодого поета дуже співчутливо. Всім подобалися його щирість і

непідроблене відчуття, виражене красивими віршами.

Тим дивніше, що Клюшников несподівано замовк і зарив в землю багатообіцяючий талант. Він

виїхав в свій спадковий хутір Сумського повіту Харківської губернії і прожив там п’ятдесят п’ять

років, до самої смерті, далеко від літературного і громадського життя. Тільки у «Літературній

газеті» 1841 р. з’явилася його оповідання: «Привид першого чоловіка», а в «Вітчизняних

нотатках» 1849 р. – повість «Любовна казка»; але обидві ці речі нічим не виділялися з

журнального баласту.

Пізніше К., поступаючись проханням свого племінника, В. П. Клюшникова, дозволив надрукувати

кілька своїх віршів в «Російському віснику» 1883 і 1888 рр. («Через сорок років» й ін.).

Публіка забула К., проте його кращі вірші («Любителеві музики», «Збирачам моїх елегій»,

«Життя» – відома відповідь на пушкінський вірш такої ж назви, часто приписуваний

митрополитові Філарету) донині входять в хрестоматії.

ПОЕТ РЕФЛЕКСІЇ, з розвідки О. Петренка «Клюшников Іван Петрович»

Блискучий оповідач, імпровізатор і каламбурист; Бєлінський відгукувався про вірші Клюшникова

як про «примітне явище», а його самого відносив до «поетів рефлексії».

Постать Клюшникова відображена в поемі Я. Полонського «Свіжий переказ» (головний герой

Камков), Тургенєву дала матеріал для образу Щитова в «Андрії Колосові» і «Гамлета

Щигрівського повіту».

СТАВ ГЕРОЄМ РОМАНУ, з книги С. Тхоржевського «Високі сходи»

Читав Полонський співучо – майже гудів, читаючи.

Він ще не закінчив перший курс, коли померла його бабуся і довелося йому шукати в Москві

інший притулок. І, головне, треба було думати, як тепер себе прогодувати.

Він писав вірші, вони вже заповнювали його життя. Він мріяв винести їх на суд відомих, визнаних

літераторів. Сподівався, що його оцінять, благословлять на поетичний подвиг.

Познайомити його з літераторами узявся приятель, студент Микола Ровінський. Спочатку – з

поетом Іваном Петровичем Клюшниковим. Популярність Клюшникова була, правда, невелика.

Він друкувався в журналах, але рідко. Вірші його звучали безрадісно:

Душа пригноблювана сумнівом і тугою:

Все минуле нам здається обманом

А майбуття безбарвною порожнечею.

Жив він самотньо. У нього був маєток в Харківській губернії, в Москві ж він знімав собі кімнату у

флігелі чужого будинку. Давав приватні уроки – був домашнім вчителем, іншого заняття не

знаходив.

Полонського він прийняв привітно. До віршів молодого поета віднісся уважно, до нього самого –

співчутливо. І, як визнавав Полонський, Клюшников перший дав йому зрозуміти, «в чому дійсна

поезія і чим великий Пушкін».

…Клюшников виїхав до Харківської губернії – назавжди.

... Журналу братів Достоєвських «Час» Полонський запропонував роман у віршах «Свіжий

переказ». …В цьому віршованому романі Полонський пригадував свою молодість, сорокові роки, Москву. Героєм своїм вибрав реальну, колись йому добре знайому людину – поета Клюшникова

(вивів його, звичайно, під іншим ім’ям).