- 1
- 2
Вільям Шекспір
ПІСНІ ДЛЯ МУЗИКИ
Переклав Євген Крижевич
1
Мав три дочки господар. Прекрасна, як весна, Учителя кохала з тих дочок трьох одна, Та лицаря-англійця побачила вона — І він її скорив.
Кохання із коханням розпочало двобій: Учитель а чи лицар — хто більш до серця їй? Втрачати не хотілось красуні чарівній Нікого — просто плач!
Хоч жаль, обрати мусить когось із них вона, Адже не може бути на двох одна жона, — Отож дістав англієць у спину штурхана. Оце така напасть!
Отак мистецтво зброю перемогло в борні, Наука пожинає трудів плоди рясні: Гай-гай, радіє вчений вродливиці-жоні! І пісні тут кінець.
2
Раз на рік цвіте весна, Для кохання теж одна, — Ружу вбачив я палку; Вітер віяв на лужку І, незримий, поміж трав Ніжно квітку цілував. І в бентезі молодій Квітці я сказав тоді: — О, коли б, як він, я міг Жар відчути щік твоїх. Руки зв’язує зарок, Я не можу рвать квіток! Клятва зайва молодим: Любо ружі рвати їм. Не візьміть за гріх, молю, Що від клятви одступлю. Ради тебе Зевс би сам Позабув свій божий сан І Юнону огрядну, Щоб кохать тебе одну.
3
Пропав приплід, І недорід, Та й інших бід Ще вистачає. Лиха година! На все причина Одна-єдина: Тебе немає. Не до танців і пісень мені, За коханою тужу всі дні, Бо мене покинула вона — Ось присяги в вірності ціна! Отак ураз Весь світ погас. Гай-гай, Фортуно, дамо вередлива! І, певний в цім, Кажу я всім: За чоловіка жінка більш зрадлива.
В душі журба — Така ганьба: Любов раба Свого лишила. І серце плаче Моє юначе — Самі невдачі, І жде могила. І сопілка не склика овець, І дзвенить тужливо бубонець, Не стрибає пес мій, як колись, Наче й в нього біди завелись. Лиш виє він, Як на загин, Коли я скаржусь на неласку долі. Мої жалі Звучать в імлі, Мов крики ранених на ратнім полі.
Змовк шум струмків, Пташиний спів, Нема плодів — О, як тужливо! Все у відчаї — Отари й зграї Німф, що у гаї Сидять лякливо. Все, що звеселяє пастухів, Всі забави, танці, ігри, спів, Все, від чого грала в жилах кров, — Все ніщо, як згинула Любов! Прощай, прощай, Кохана! Знай: Страждатиму я від твоєї зради. Жахливий сон! Я, Корідон, Самотній, і нема мені розради.
4
Коли зустрів кохану ти Й намірився завоювати, То треба мудрість зберегти, Щоб не зазнати болю втрати. Відкрий тому свою причину, Хто має розум і дружину.
Почнеш освідчення свої — Дивись, не перебрати б міри І не сполохати її, Лестивим-бо немає віри, А просто їй скажи: без краю Тебе, голубонько, кохаю.
Якщо насупиться — дарма: За день забуде про образу, Ще й пожаліє тайкома, Чому не вислухала зразу. Назавтра ж дужче, ніж учора, Картатиметься, що сувора.
Нехай лютує і кипить, Хай каже ні, хай гострословить, Але настане врешті мить, Коли вона піддасться й мовить: «Коли б нам сил, як чоловіку, То ви не мали б нас довіку».
Вважай: щоб досягти мети, Усі шляхи й путі хороші. Нехай почує: щедрий ти І легко витрачаєш гроші. Ніякі мури чи ворота Не вистоять супроти злота.
Неначе вірний лицар, їй Служи без докору і зради. Про інших думати не смій, Аж поки в ній не знайдеш вади. А прийде час — ти не барися, За діло сміливо берися.
Чимало є у любих дам В запасі примх і хитрування. Цих штук не зрозуміти нам, — Як показного небажання, Так і всієї поведінки: Нічого «ні» не значить в жінки.
У них на думці тільки гріх, Хоч покомизитись охота. Хіба що старість спинить їх, Але не святість і не цнота. Коли б цілунком вдовольнялись, То жінка б з жінкою вінчалась.
Та годі! Вчує ще мене Кохана, як я розспівався, І вуха так мені намне, Аби язик не теліпався! Все ж зашаріються дівиці: Я видав їхні таємниці.
5
Моєю будь, мене кохай! Нас на землі чекає рай — Якої сповнені краси Поля, і гори, і ліси!
Згори побачимо усе: І як вівчар овець пасе, І як біжать-дзвенять струмки, Де славлять нас в піснях пташки.
Зроблю я ложе із квіток, Тобі з троянд сплету вінок, Спідницю з трав тобі зів’ю, Оздоблю миртом по краю.
Підуть на пояс плюш і крин, На пряжки — перли та бурштин. Земний бажаєш мати рай — Моєю будь, мене кохай!
ВІДПОВІДЬ
Якби ж то був новий цей спів, І вірне слово пастухів, В земний повірила б я рай, Сказала б: я твоя, кохай!
6
В травні, сонячного дня, Вийшов погуляти я І у миртовім гайку Сів спочити в холодку. Кожна пташка і зело — Все співало і цвіло, Прагло радості й забав, Соловей лиш сумував — Мов покинутий всіма, Мов нікого тут нема, Він, сховавшись у гіллі, Виливав свої жалі: «Тірлі, тірлі, ф’ю, ф’ю, ф’ю» — Пісню так співав свою. І стогнання це сумне Довело до сліз мене, Бо, почувши солов’я, Свій талан згадав і я, І зітхнув: твоя печаль Тут без відгуку, на жаль! Гай не чує і мовчить, Звір не спиниться й на мить, Цар Пандіон вже помер, Друзі всі в клітках тепер, В інших — співчуття нема, Сподіватися дарма. Я ж, мій пташе, як і ти, Знаю тугу самоти: Блиснувши на певний час, Доля обманула нас.
Повно лестунів навкруг, Та лестун в біді не друг, Бо вітрець — його слова. Рідко справжній друг бува: В тебе золота не брак — Зватись другом ладен всяк; Гроші вийшли — і тоді Сам залишишся в біді. Хай гультяй ти й марнотрат, Лестунам ти друг і брат. «Справжній цар!» — кричать вони, Ті друзяки-лестуни. Маєш пристрасть згубну ти — Раді в ній допомогти; Ласий вельми до жінок — Цей підтримають порок. Доля ж зрадить хоч би раз — Всі покинуть водночас, І не чути добрих слів Від того, хто так лестив! Тільки справжній друг завжди Визволить тебе з біди, І йому твій біль болить, Ти не спиш — і він не спить, А душа твоя в журбі — Він сумує і собі. Друга відрізниш без слів Від облесних ворогів.
Примітки
Із невеликих поем і циклів віршів Вільяма Шекспіра, і
- 1
- 2