class="book">есперанто-літератури»

Період з 1887 по 1900 роки есперантисти зазвичай називають «російським», оскільки в

переважному числі есперантисти були російськими підданими. Проте із-за несприятливої в цей

період обстановки в країні, центр есперанто-руху знаходився в Германії, де з 1889 по 1895 роки

виходив перший есперанто-журнал «La Esperantisto». Після його закриття центр перемістився до

Швеції, де з 1895 по 1899 роки випускався другий в світі журнал на есперанто «Lingvo internacia».

Але, де б не знаходився центральний друкований орган, авторами і читачами есперанто-

літератури залишалися росіяни...

До січня 1895 року на есперанто вже було опубліковано 75 творів, з яких власне літературних

усього 12: (Л. Заменгофа, А. Грабовського, Є. де Валя, Майнова, В. Лойка, В. Дев’ятніна, Є.

Неймарка, Л. Є. Мейєра, М. А. Боровка, Дм. Селезньова, Єгорова, А. Кофмана та ін.).

Ім’я М. А. Боровка зазвичай пов’язують із знаменитим листом Заменгофа про походження

есперанто. Насправді він був однією з ключових фігур того часу, коли перші літературні твори

лише створювали базу для літературної мови, і навіть стиль самого Заменгофа ще не набув

стабільності, а в журналі постійно обговорювалося питання про реформування мови.

Найактивнішим супротивником реформ був Микола Африканович Боровко.

Г. Майєр небезпідставно вважає, що видання М. Боровка, разом з публікаціями В. Дев’ятніна, А.

Грабовського, В. Лойка, Л. Є. Мейєра, Й. Васневського і Фелікса Заменгофа входить до числа

«інкунабул» есперантистської літератури.

...Звичайно, багато положень М. А. Боровка можуть здатися суперечливими, тим паче, що

російська перекладацька школа за останнє сторіччя отримала величезний розвиток. Але для нас

важливіше зрозуміти ті ідеї, які породжували ранній есперанто-рух.

Як повідомляється в некролозі, поміщеному в журналі «Природа», посмертно передбачалося

опублікувати основну роботу останнього періоду життя М. А. Боровка з характерною для епохи і

достатньо багатообіцяючою назвою «Про прилади, які розмовляють». На жаль, розшукати її поки

що не вдалося.

ЯЛТИНСЬКЕ НОУ-ХАУ, з кореспонденції Н. Якимової «Есперанто допоможе безкоштовно

подивитися світ»

Донині пам’ятають в Ялті есперантиста Миколу Боровка – колишнього військового, талановитого

інженера, який завідував до революції місцевою бібліотекою. До речі, саме в ній він упровадив

нечуване в ті часи ноу-хау.

Пам’ятаєте, чим була в ті часи кримська перлина? Головним курортом для туберкульозників! Як

не відмовити у видачі літературі хворим – і поклопотатися про те, щоб через книги не заразилися

здорові? Боровко спорудив спеціальну витяжну шафу, де обробляв книги спеціальними газами.

ДОНЬКА – ПРАВЕДНИЦЯ НАРОДІВ СВІТУ, з нарису С. Вейгмана і Ю. Зайдмана «У тіні

Валленберга»

Шведського дипломата, котрий рятував євреїв від нацистських переслідувань, знає весь світ. В той

же час ім’я українки Ніни Ланле (Боровко), котра виконувала в Будапешті таку ж місію, практично

не відоме.

У 1895 році 19-річний шведський студент Вольдемар Ланле приїхав в гості до першого

ялтинського есперантиста доктора Островського. Дорогою, зупинившись в Одесі, Вольдемар

познайомився з сім’єю Боровків...

...У 1923 році журналіст Вольдемар Ланле відвідав Москву і розшукав Антоніну Боровко з трьома

дітьми. Побачивши, в якому тяжкому становищі перебуває родина одного з піонерів есперанто, Вольдемар запропонував Антоніні узяти з собою до Швеції когось з дітей. Вибір матері зупинився

на Ніні, якій потрібно було завершити музичну освіту.

Через два роки Ніна і Вольдемар одружилися. Опісля вони переїхали до Угорщини, де Ланле

почав викладати шведську мову в Будапештському університеті...

У квітні 1944 року ...72-річний професор став керівником Шведського Червоного Хреста і отримав

право видавати «захисні листи» всім, кого переслідували фашисти.

Уже через декілька місяців під заступництвом Вольдемара і Ніни опинилися дев’ять католицьких

монастирів, 12 лікарень, 14 будинків для людей похилого віку, п’ять громадських їдалень, 47

дитячих садів, а в міжнародному гетто – вісім будинків для розміщення трьох тисяч людей, що

одержали охоронні документи. Притулками стали також монастирі і будинки приватних осіб, серед яких і квартира подружжя Ланле.

У останні місяці війни Вольдемар і Ніна керували порятунком людей, ховаючись в притулках: за

допомогу «ворогам рейху» вони були засуджені до страти. На відміну від Валленберга, подружжя

не мало дипломатичної недоторканності...

Після війни вони повернулося до Швеції. У 1946 році вийшла книга Вольдемара Ланле про

діяльність Шведського Червоного Хреста в Будапешті. А через двадцять років після її виходу

влада Держави Ізраїль присудила Вольдемарові і Ніні Ланле звання Праведників народів світу...