знайомцем цих письменників, як і знаменитого Скрябіна.

Понад те. Поряд з цими «буржуазними» письменниками (двоє з них опиняться в еміграції) Анучин

виступає як «дійсний пролетар». Пояснюючи інцидент з Бальмонтом, Анучин пише (у примітці):

«Сварка сталася (справа була в кафе) через те, що Анучин сказав Бальмонту: «Ти революцію на

шинок проміняв».

Як багато в одній лише фразі! Анучин появляється перед нами як переконаний революціонер,

Бальмонт – як декадент, що опустився. В той же час обидва – близькі приятелі, котрі називають

один одного «на ти».

Все б нічого, якби не накладка: за всього бажання Булацель не зміг би виконати прохання

Анучина, оскільки в грудні 1901 року Бальмонта в Петербурзі не було. Позбавлений в травні 1901

року права мешкати в столичних і університетських містах терміном на два роки (за публічне

читання вірша «Маленький султан», яким поет відгукнувся на події у Казанському соборі 4

березня 1901 року), поет провів більшу частину листопада 1901 року в Ялті (це можна з’ясувати, заглянувши в примітки до листів Чехова, з яким Бальмонт тоді зустрічався), а в грудні 1901 року

безвиїзно знаходився в Сабініни (маєток князя Д. Волконського в Курській губернії). «Розкажіть

про Петербург, про знайомих, – просить Бальмонт Л. Вількину в листі від 30 грудня 1901 року. – Я

відрізаний від Петербурга на два роки».

Зрозуміло, не можна виключити, що Анучин трапилося на рубежі століть разів зо два зустрітися в

петербурзьких шинках з Бальмонтом або Купріним. Крім того, Анучин і Булацель були дійсно

знайомі з І. С. Рукавишниковим (він вчився в той же час, що і Анучин, в Археологічному

інституті; мав дружнє листування в 1900-1901 роках з Булацелем; і т. д.). Реальна підоснова, як і в

інших анучинських опусах, проглядає в цих епізодах. Проте, вдивляючись в «документ»,

приходиш до невтішному висновку: фальшивка, в якій сам лист і примітки до нього складають

нерозривне ціле.

ПОМЕР ВІД ГОЛОДУ, з книги П. Краснова «Зрозуміти – вибачити»

Федір Михайлович довго дзвонив на ґанку марно. Дзвінок був зіпсований. Нарешті його побачила

Вірочка. Вікно, прикрите кущами акації, відкрилося, і Вірочка окликнула:

– Федоре Михайловичу! Ви?

– Я.

– Йдіть через хвіртку в двір, я відімкну вам на кухню.

– Та мені можна до вас? Не перешкоджу?

– Ну, ще чого! Хоч зі скандалом, але влаштувалися. І вас помістимо. Мама чекає вас з самоваром.

– Ого! Навіть самовар!

– Побачите.

В оренбурзькій хустці на плечах Вірочка здавалася повнішою. Без капелюшка були видно її

коротко, як у хлопчика, обстрижене волосся, в’юнке спереду. Поки йшли дошками уподовж

будинку, вона розповіла двома словами всю історію.

Старий Булацель помер з голоду. Його дружина і син збожеволіли від горя і, теж вмираючі, пішли

пішки в Курську губернію, куди кликала селянка, яка служила у них декілька років прислугою.

Ймовірно, загинули: були такі слабкі. Будинок зайняла якась пані Твердоносова.

...Кухня представляла картину повної руйнації. На великому столі безладно були навалені:

кавовий млин, окраєць хліба, розбита чашка від умивальника, остов швейної машини,

пригвинчена до краю столу м’ясорубка, рожевий шовковий корсет, декілька стаканів і чашок і

зв’язка книг.

Меблювання кухні було дивним. Широкий м’який диван стояв біля стіни. На ньому лежали

подушки і згорнута ковдра, в головах – нічний столик. На ньому – великий алюмінієвий годинник, рогові шпильки і шкіряні бігуді. У кутку – круглий столик з в’язаною скатертиною, на ньому –

лампа із строкатим абажуром, і поряд два крісла.

Пані Твердоносова сиділа на дивані. Це була особа років сорока п’яти, з великим загорілим

зморшкуватим лицем. На лоб спускалися не дуже охайні пасма свого і чужого волосся. Одягнена

вона була в кофту, поверх неї була накинута стерта до білизни шведська шкіряна куртка на

червоній підкладці. Вона розмахувала чорними від роботи і бруду руками і наполегливо доводила

Катерині Петрівні:

– Погляньте, – говорила вона, хрипко усміхаючись і указуючи на Федора Михайловича, який саме

входив, – ще один лізе. Та що ж це, готель у мене, чи що?

– Ви ж самі, мила моя, сказали, – покірливо відповідала Катерина Петрівна, – що ви не по праву

вселилися в цей будинок і що ви зовсім не знали панів Булацель.

– Не заперечую... Не заперечую, – кричала пані Твердоносова. – Але дозвольте зазначити, що

власності тепер більше немає. І чому це буде Булацелів, а не моє? Раз немає власності, то я так

розумію: хто прийшов раніше, той і узяв.

– Що ж, ви будинки, як гриби в лісі, збирати будете? – сказав, знизуючи плечима, Деканов. –

Казка про білого бичка, – обернувся він до Федора Михайловича.

– Я навіть не знаю, із-за чого розмова йде, – сказала Катерина Петрівна. – Ця добра жінка відвела

нам три кімнати – це більше, ніж нам потрібно, дала ліжка, постільну білизну, допомогла

поставити самовар, і про що ще йде розмова, я не докумекаю.