class="book">...Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної

душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки

на змісті самої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як,

скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликовського, все, що

функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють

несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної

енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її

висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

ІДЕОЛОГІЧНІ НАДБУДОВИ – СУБ’ЄКТИВНА РІЧ, з розвідки Л. Якобсона «Овсянико-

Куликовський Дмитро Миколайович»

Молодому О.-К. було властиве захоплення соціалістичними ідеями – в 1877 в Женеві

конспіративно, без посилання на автора, була видана його брошура «Нотатки південноросійського

соціаліста». Обертаючись в середовищі осіб, котрі боролися за відродження України («Громада»),

потім в середовищі емігрантів (Драгоманова, Лопатіна, Чайковського й ін.), а в

передреволюційний період – в лівокадетських, а іноді й легально марксистських колах, Овсянико-

Куликовський ніколи не був активним учасником тієї чи іншої сили.

…До другої половини 80-х рр. в О.-К. не залишилося й сліду від тієї опозиційної настроєності, яка

робила його ворогом метафізики і так званого «мистецтва для мистецтва». Подібного роду

«нігілізм» став йому здаватися не більш як «догматичним», а то й просто «обивательським»

мисленням...

Захоплення ж народницькими й соціалістичними ідеями і навіть культом «науки», котрий так

полонив його, і, зокрема, соціології у дусі строгого позитивізму уявлялося йому захопленням

«шаблонними ідеями», «істинами», прийнятими на віру. «Зачарований» метафізичними ідеями

«Нескінченного» та «Вічного», культом особи і «внутрішньої свободи» в еклектичному з’єднанні з

дарвінівською теорією еволюції, О.-К. став найвидатнішим вітчизняним представником тієї течії,

яка відома як «психологізм» або «панпсихологізм» і яка була покликана служити «науково-

емпіричним» чинником в боротьбі, в першу чергу, із залишками «нігілізму» й «утилітаризму»

революційного народництва, але в той же час і з «вульгарно-ідеалістичною реакційною

схоластикою» університетської науки.

Під впливом механічно-психологічної течії у зв’язку з особливою класифікацією науки О.-К.

почав розглядати всі ідеологічні надбудови (науку, мистецтво, право й т. д.) як комплекси явищ,

котрі існують виключно в переживаннях окремих людей, як суб’єктивні прояви так званого

«об’єктивного духу» (зовсім не у гегелівському сенсі), нарешті як продукти чисто індивідуальної

«душевної діяльності».

…Роботи О.-К. ввели в обіг цілий ряд нових літературних теорій і робочих гіпотез. Серед інших –

проблема «розуміння» як творчого акту, теорія «споглядального» й «експериментального»

мистецтва, проблема реалізму в мистецтві, теорія лірики як творчості ритмів на відміну від драми

й епосу як образної поезії і т.д.

ДЕМОНСТРУВАВ АНАЛІТИЧНУ НЕМІЧ, з книги С. Воложина «О, скільки нам відкриттів

дивних»

Щодо цього вірша (О. Пушкін «Я вас кохав» – авт.) я можу вважати себе таким, що одержав три

виклики. Один – дуже давно. Начитанець, мовляв, я, догматик і схематизатор, оскільки намагаюся

будь-який витвір мистецтва підвести під формально одне й те ж явище: антивідчуття і катарсис за

Виготським. «Я вас кохав», мовляв, явно не підлягає ніяким поетичним законам – проста

прозаїчна мова, здавалося б, а проте – поезія.

Напевно, мій опонент читав «Іноземну літературу» тих років. А там цитувався знаменитий на

початку ХХ століття дослідник Овсянико-Куликовський, який демонстрував свою аналітичну

неміч: «Закінчений ліризм настрою й виразу в цих дивних віршах не підлягає сумніву і

сприймається нами відразу, без всяких зусиль... Але де ж тут образи? Їх зовсім немає».

А Шкловський через 60 років його підколював: «Аналіз не йшов. Він полягав у викреслюванні

старих визначень, а не в спробах зрозуміти, що саме «сприймається нами відразу».