прозі, називають

сонцепоклонником за ясність палітри, свіжість втілених почуттів та особливу мелодійність,

співзвучну з українським народним мелосом.

Його доробок нараховує понад три тисячі творів, більшість з яких втрачено під час другої світової

війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.

У 1914 році, коли було затверджено малохудожній проект пам’ятника Т. Шевченкові у Києві

роботи італійця Шіортіно, що не відповідав духові великого Кобзаря, Васильківський разом з

групою харків’ян надіслав до комітету з спорудження пам’ятника рішучий протест.

ШАРЖ НА ВЧИТЕЛЯ, з статті О. Зінченка «Васильківський Сергій Іванович»

Власне, почалося все з того, що юний Васильківський намалював в підручнику шарж на нового

вчителя каліграфії. І добре б намалював в своєму, так ні – в підручнику сусіда. Втім, якби товариш

на Сергія не настукав, можливо, ми прізвища художника так ніколи і не почули б.

А справа в тому, що новим вчителем каліграфії виявився... художник Дмитро Іванович Безперчий.

Саме він, відзначивши витівки безвусого недолітка, порадив тому вчитися. І сам щось показував, і

до приватної художньої школи Марії Дмитрівни Раєвської-Іванової допоміг потрапити.

Здавалося, майбутнє Васильківського цілком визначилося. Проте, закінчивши гімназію, за

наполяганням батька Сергій вступає до ветеринарного інституту. Сім’я, загалом, справедливо

вважала, що спеціальність ветеринара – це гарантований шматок хліба в майбутньому.

Батько, Іван Федорович, мріяв, що удвох вони нарешті таки накопичать коштів, аби настелити

дощату підлогу свого будинку. Поки вона була земляною...

Окрім художніх здібностей, Сергій Васильківський мав безперечний талант імітатора-пародиста, чудово грав на бандурі і співав. Йому пророкували консерваторію і навіть театральну кар’єру...

КОШТІВ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ, з репортажу О. Анатольєвої «Під’їзд-музей»

Старовинна будівля, на стінах розписи сторічної давності, створені відомими художниками

Миколою Самокишем і Сергієм Васильківським. Перша думка: це, напевно, якийсь архітектурний

пам’ятник або музей. Проте до істини тут далеко. Це – звичайний під’їзд одного з харківських

будинків. Унікальні картини видатних художників написані тут прямо на стінах. І – частково

заховані під декількома шарами фарби і штукатурки.

Цей під’їзд в будинку на вулиці Мироносицькій мистецтвознавцям був відомий завжди. Фахівці

стверджують, що без малого сто років тому відомі художники Микола Самокиш і Сергій

Васильківський розписали його на прохання свого друга, власника будинку. Так з’явилася на світ

унікальна «Скринька» – так жартома називали під’їзд із-за його ошатного вбрання.

У радянські роки, коли у будинку з’явилися нові власники, стіни з розписом просто зафарбували.

А картину Васильківського – знищили.

У 1970-і роки київські художники видалили шар білення, під яким знаходилася верхня частина

розпису, і з тих пір частково вона відкрита.

Картину Васильківського – полотно з пейзажем, яке планувалося як імпровізоване вікно, –

працівники ЖЕКу, за офіційними даними, викинули на звалище. Хоча не виключено, що хтось міг

забрати її собі.

Аби повністю відновити розпис, необхідно близько 20 тисяч доларів. Проте такої суми місто на

реставрацію не виділяє. Інші організації, до яких зверталися художники, коштів теж не знайшли.

РЕКОРД НА ВІДОМОМУ АУКЦІОНІ, з кореспонденції «Хто сказав, що ми бідні?» в

«Робітничій газеті» від 11 лютого 2008 р.

На торгах відомого аукціону «Крісті» в Нью-Йорку картину видатного українського художника

Сергія Васильківського «Шлях до села» продали з сенсаційним результатом по співвідношенню

«стартова ціна – результат». Шедевр придбав невідомий український колекціонер за ...$84.000! І

це при стартовій ціні $8000! Говорять, зі всіма митами новий власник виклав за картину близько

$100.000. Чи потрапив шедевр до України, не повідомляється...

На аукціоні «Сотбіс» в Лондоні 31 травня 2006 року картину Васильківського «Церква св. Іллі біля

Чернігова» купили майже за 65.000 доларів.

НЕЧИСТА СИЛА, бувальщина

Якось вчитель малювання під час літніх вакацій повіз майбутніх художників до села малювати

іконостас – «коностасить». На другий день Сергій Васильківський помітив біля церкви кобилу. Не

роздумуючи, «заґрунтував» їй шкіру й так розмалював, що господар, вийшовши на вулицю,

сторопів:

– Мара, – перелякано шепотів він.

А тут раптом щй й загриміло, небо розірвала блискавка.

– Господи, та це ж нечиста сила, згинь, пропади!

На щастя, пішов дощ і змив з бідної тварини живописні фантазії невгамовного Васильківського, попередника майстрів перфомансу.