місцевість, мандруючи з двору в сад, з саду в

двір, з двору на вулицю, і так далі –нарешті, вже знемагаючи, досягає своєї мети. Їзда в екіпажах в

багатьох місцях рішуче неможлива; будь-які калоші виявляються неспроможними допомогти

своєму власникові...

Зрозуміло, як діє подібна багнюка на гуртове життя, яке тут і без того в жалюгідному стані;

зрозуміло, як вона утрудняє доставку продовольства і часто залишає жителів без повсякденного

господарського знаряддя.

Але уявить хлопця, який, після світлих студентських років, з гарячими прагненнями поспішає на

службу в Чорномор’я. Про Катерннодар він знає лише за картою, де поставлений, як навмисне,

принадний значний кружок; місто, яким воно є насправді, йому абсолютно невідоме, і в нього він

в’їжджає саме в час бездоріжжя. Візник абияк втягнув поштовий віз в одну з тонких вулиць; рідка

багнюка вкриває спиці коліс; сіре небо капає найдрібнішим дощем; змучені коні нарешті стали.

Холоднокровний візник оголошує пасажирові, що їхати далі неможливо, що потрібно деінде

скласти валізи і дорожню поклажу, що стояти йому на вулиці не має рації, бо станційний доглядач

стягне за прострочення і т.д. Бідний хлопець розгублюється: у його блискучі наміри не входило

тутешнє блискуче багно.

...Оточуюче тебе дрантя кричить голосно про те, що дрантя також і ті люди, які ворушаться серед

нього, що непотріб зноситься до непотребу, що посеред нього і новий, свіжий шматок скоро

вражається гниллю. З такими сумними думками часто доводиться тинятися вулицями

Катеринодару…

НАЩАДКИ САМОТУЖКИ ОБЛАШТУВАЛИ МУЗЕЙ, з статті М. Бондарєва «До

Глухорського перевалу»

Діяльність Воронова на Кавказі вражає невпинною просвітницькою спрямованістю. Він завідував

Кавказьким відділом Російського географічного товариства, видавав і редагував газету «Кавказ»,

підготував 12-томний «Збірник відомостей про кавказьких горців», сприяв створенню першого

абхазького алфавіту. Переслідуваний властями, тяжко хворий, він з 1880 р. і до кінця своїх днів

прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді.

Чудова історія «Ясочки» і роль поколінь Воронових на цій землі. У 1883-1884 рр. на базі свого

маєтку вони створили трудову комуну у дусі ідей М. Г. Чернишевського…

Сьогодні в «Ясочці» – народний музей, екскурсоводами, в якому представники третього і

четвертого поколінь Воронових. Відвідуючи його, будьте ввічливі, уважні й дисципліновані.

«Ясочка» ще не стала офіційним музеєм, це й житловий будинок сім’ї Воронових, де вони живуть,

працюють і відпочивають.

У «ЯСОЧЦІ» ПЕРЕХОВУВАЛИСЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, з путівника «Військово-Сухумська

дорога»

У 1874 році тут обґрунтувався Микола Ілліч Воронов, сподвижник О. Герцена, М. Огарьова, М.

Бакуніна і М. Чернишевського, колишній в’язень Олексіївського равеліну Петропавловської

фортеці, великий вчений і журналіст, голова Кавказького відділення Російського географічного

товариства, редактор-видавець газети «Кавказ» кінця 60-70-х рр. XIX століття.

У 1903-1918 роках маєток М. Воронова, відомий під назвою «Ясочка», з ініціативи його вдови А.

Воронової і дочки Л. Воронової, члена партії більшовиків з 1903 року, стало «поштовою

скринькою» революції, важливим конспіративним каналом зв’язку між Петербургом і

Закавказзям, першим підпільним «будинком відпочинку» в історії російського визвольного руху.

У той час садиба складалася з одноповерхового чотирикімнатного дерев’яного будинку з двома

балконами будівництва 1886 року, двокімнатного кам’яного флігеля з верандою і підвалом

будівництва 1881 року. Що окремо стояв будинок, у якому знаходилися кухня, їдальня, комора і

досить численні служби, оточений величезним садом з абхазькими яблунями і волоськими

горіхами, алеями з тополь і платанів, численними рідкісними рослинами, квітами, насіння яких

надходило з Європи.

Нині від садиби залишився лише будинок будівництва 1886 року в тіні величезного ясеня,

посадженого «на пам’ять» революціонерами, які тут переховувалися в 1907 році. В будинку

збережені меблі, книги тих часів.

До садиби можна потрапити путівцем з боку села Ольгинське, яке розташоване на сімнадцятому

кілометрі Воєнно-Сухумської дороги.

ГЕТЬ РОСІЙСЬКИХ СОБАК, з «Листа представників абхазької інтелігенції президії XIX

Всесоюзної конференції КПРС (1988)»

У 1866 році в Абхазії спалахнуло антифеодальне і антиколоніальне повстання, яке було жорстоко

придушене. У 60-70-х роках XIX століття десятки тисяч абхазів піддалися насильницькому

переселенню в межі Османської імперії. Землі, залишені абхазами, царський уряд щедро роздавав

вищим військовим і цивільним чиновникам, які використовували їх для колонізації, яка прийняла

в 80-90-і роки минулого (XIX – авт.) сторіччя вельми широкий характер.

Тоді ж, як не дивно, Грузія, сама залишаючись колоніальною країною, стала виношувати плани

відносно Абхазії. За процесами колонізації краю уважно спостерігали грузинські князі і дворяни,

круги клерикалізму і грузинська буржуазія, яка тільки народжувалася.

…Ця обставина не пройшла повз увагу освічених росіян, котрі мешкали у той час в Закавказзі. Ось

що писав про дії грузинського духівництва М. Воронов: «Спочатку націоналістична преса

«скромно» заносить абхазькі й російські міста і містечка в списки грузинських населених міст,

потім церковна і цивільна влада посилено шлють туди священиків, вчителів, чиновників-грузин, і

там справа раптом вступає в останню стадію, і з «мирно завойованих» місць мчать несамовиті

крики: «Геть російських собак з нещасної Грузії» і грізні, звернені до абхазів вимоги: «Шикуйсь!

Ви грузини і повинні бути цим щасливі».