БУЖИНСЬКИЙ Гаврило Федорович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Проповідник, перекладач. В чернецтві – Гавріїл (1707).

З родини священика.

Народився бл. 1680 р. на Правобережній Україні.

Помер 27 квітня (8 травня) 1731 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований

на території Заіконоспаського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії. 27.04. 1731 г.

Був учителем, префектом Московської слов’яно-греко-латинської академії (1706-1714),

послушником Олександро-Невського монастиря (1714-1718), обер-ієромонахом флоту (1718-

1721), настоятелем Костромського Троїцького Іпатівського монастиря (1721-1722), архімандритом

Троїце-Сергієвої лаври (1722-1726), керівник єпископської кафедри в Рязанській слов’яно-греко-

латинській школі (1726-1728).

З 1721 р. – радник Св. Синоду. До того ж Б., виконуючи обов’язки протектора всіх шкіл та

типографій, підвідомчих Св. Синоду, редагує книги й документи, курирує друкування книг не

лише в Петербурзі й Москві, а й в Україні (1726-1728).

Б. – автор «Служби на згадку укладеного миру між імперією Російською та кроною Свейською» та

«Сінаксарію Олександру Невському» (обидва – 1725), перекладач «Дружніх розмов» Е.

Роттердамського (1717), «Вступу в історію європейську…» С. Пуффендорфія (1718), «Феатрона й

ганьби історичної…» В. Стратемана, «Про посади людини і громадянина у відповідності до

закону природного» Пуффендорфія, «Наслідування сповідання» (усі – 1724). Між іншим, на

одному з примірників останнього, що зберігся донині, від руки зроблена позначка «Указом

імператриці Єлизавети відібрана за різні вихватки проти батьків церкви».

Перекладав наш земляк і «Великий історичний лексикон» Л. Морієрі, проте, дійшовши до букви

«Н», не встиг працю завершити.

Деякі дослідники переконані, що саме Б. разом з Я. Брюсовим були авторами першого світського

букваря «Юності чесної дзеркало» (1717).

Багатюща особиста бібліотека нашого земляка після його смерті перейшла у власність

Московської слов’яно-греко-латинської академії.

Після смерті Петра I нашого земляка заслали в Рязанську єпархію. Де місцевий воєвода з

багатозначним прізвищем Неронов та «ображені» появою «чужинця» з малоросіян вирішили з ним

поквитатися. Скарги в Св. Синод з надуманими звинувачуваннями на кшталт посадових

зловживань і навіть ухилянь від православ’я, з’являлися чи не щоденно. Врешті-решт з Москви

прибула Слідча комісія (1828). Її керівник виявися людиною «неправедною й хабаролюбивою». В

результаті Б. викликали до столиці «для пояснень». Чекати довелося на «найманому дворі» довгих

два роки. Незважаючи на повне виправдання (1730), відновити втрачене здоров’я й приступити до

служби нашому земляку вже не вдалося.

Між іншим, зазнавав він і інших утисків. Так, митрополит Євген Болховітінов не раз заявляв, що

проповіді Б. викликають у вибагливого прочанина (чи не з числа генетично чистих руських?)

неприємне враження великою кількістю «варваризмів» (читай: українізмів).

До того ж, його «Сінаксарій Олександру Невському» заборонили імператорським указом (1727), а

переклади В. Стратемана та С. Пуффендорфія були заборонені уже після смерті автора.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Яворський, Ф. Прокопович, Ф. Яновський, Я. Брюсов,

Й. Кречетовський та ін.

***

ІКОНИ – НЕ БОГ

, з релігійного кредо Г. Бужинського

Кто iконы святыя богом называетъ, и на нихъ надеется какъ на бог», погрешает против второй

заповеди, т. е. является идолопоклонником: «iконы зделаны, и переносятца с места на место, и

поставляютца руками человеческими, и подлежать всякому тленiю, гнилости и огню и хто такую

вещь тленную называетъ богом и на нее надеется, тотъ велми согрешаетъ».

ЦЕРКВА РОЗДІЛИЛАСЯ НАВПІЛ, з листа Г. Бужинського Св. Синоду від 22 квітня 1721 р.

Я знайшов у Іпатіївському монастирі все ветхим, розтягнутим і спустошеним; ризниця так

постаріла, що перед чесними людьми й у найкращих ризах служити неможливо.

Та й сама соборна церква від весняного розливу 1709 р. розділилася надвоє і вся кам’яна частина

посунулася в р. Кострому, ворота роз’їхалися і тримаються на дерев’яних підпорах, – усього ж

руйнування обителі коротко описати неможливо.

ПРИСВЯТИВ ТВІР ПЕТЕРБУРГОВІ, з наукового реферату Я. Колодкіна «Історія північної

столиці»

З сучасних Петрові I авторів тільки Гаврило Бужинський присвятив Петербургові особливий твір,

названий ним так:» Слово, на похвалу Санкт-Петербурга і його засновника, государя-імператора

Петра Великого…» . В ньому Бужинський відзначає, що Петро насамперед бажав мати фортецю

біля витоків Неви і приступив до її будівництва відразу ж після завоювання берегів. Але цим

наміри Петра не обмежувалися. На Неві «не тільки фортеці, а й самому престолу царському бути

завгодно».

Бужинський схвалює розташування нового міста, вказує на його стратегічне й економічне

значення, нагадує про славну історію невських берегів. Разом з тим він прагне захистити нову

столицю від тих нападок, які звучали на її адресу. Противники реформ стверджували, що

Петербург розташований далеко від центру країни, що зводить нанівець його значення як столиці:

Бужинський спростовує ці думки, розповсюджувані, за його образним висловом, «отрутними

єхиднами, які нагострили свої аспідні зуби».

Проте в цій полеміці він не розкриває, чого можна очікувати завдяки перенесенню столиці з

Москви в Петербург.

МАЗЕПУ ЗАТАВРУВАВ, ЯК ЗРАДНИКА, з монографії О. Комісаренка «Взаємовідносини

конфесій у східному Сибіру»

Домінантою проповідей єпископа Гаврила Бужинського були сюжети військової і військово-

політичної історії Росії. Будучи «обер-ієромонахом» флоту, він беззастережно підтримував

починання і реформи царя, якого являє в образі «преславного монарха».