class="book">Тим часом ця думка не пройшла повз російських вільнодумців. Висловлюючи її в Комісії 1767-1768 рр., Я. П. Козельський вимагав відповідної зміни законодавства. Цю ж думку пристрасно

захищав Федір Козельський у вірші «Роздум про любов до Вітчизни».

ВОРОГАМ СПІВАТИ НЕ БУДУ, з розвідки Г. Химич «Варіанти прочитання 136 псалма

російськими поетами»

Російські поети любили 136-й псалом як за його образність й емоційність, так і за зміст, котрий

дає змогу поміркувати про роль поета. До нього зверталися Сімеон Полоцький, В. Тредіаковський, О. Сумароков, Ф. Козельський, В. Майков, І. Дмитрієв, І. Тургенєв, В. Капніст, Г. Пакатський, В.

Григор’єв, Ф. Глинка (2 варіанти), І. Борозна (2 варіанти), М. Язиков, Л. Мей, Г. Сапгір, М.

Байтов, В. Грот; використання образів з цього псалма зустрічаємо ми в оді Пушкіна «Вільність».

Головним в даному псалмі є образ поета, який відмовляється співати «сіонські пісні» у

вавілонському полоні («Не кидайте перли перед свинями»). Псалом написаний від першої особи, що дозволяє поетові ототожнювати себе з сіонськими співаками. Проте метафора «вавілонський

полон» розкривається по-різному.

З коментарів Святих отців бачимо, що полон в даному випадку можна трактувати двояко:

буквально – це прорікання реальних подій полонення іудеїв вавілонським царем Навуходоносором

і алегорично – полон гріха. В світлі останнього тлумачення Сіон – це царство Небесне. Проте

жодне з перекладень не є новозавітним трактування псалма. У масонських перекладеннях

Вавілонський полон постає як влада тирана (І. Дмитрієв), несвобода, неволя чи рабство (Ф.

Глинка). Загальний же сенс псалма сприймається як відмова співати «високі пісні» «ворогам, тиранам, лиходіям» (Глинка).

НІЯКОГО ПОНЯТТЯ ПРО СВОБОДУ ДУМКИ, з монографії Г. Макогоненка «Досвід

історичного словника про російських письменників»

Поставивши перед собою завдання не лише повідомити біографічні факти про письменників, а й

оцінити їхню творчість, Новиков розумів, які труднощі вставали перед ним – вперше одна людина

міркувала про всіх письменників і висловлювала про кожного власну думку. При цьому не можна

забувати також того, що у той час висловлювати думки приватній людині про письменників,

велика частина яких належала або до титулованого дворянства і крупного чиновництва, або

перебувала під високим заступництвом, було актом відважним, і, до того ж, справою украй

небезпечним.

І дійсно, після виходу «Словника» на Новикова жорстоко нападали не тільки незадоволені

письменники (Федір Козельський, Шлецер та ін.). Придворний поет Петров, різко

розкритикований Новиковим, поскаржився на нього безпосередньо Катерині II.