що відроджується з попелу» на інтернет-сайті privatbank.ua

У центрі Батурина височить над кручею храм Воскресіння Христового, ще один пам’ятник історії

та архітектури. Церква збудована за бажанням і коштом Кирила Григоровича Розумовського. Існує

версія, що архітектором її є Джакомо Кваренгі. Храм Воскресіння Христового споруджено в стилі

пізнього класицизму. Фасади церкви прикрашені портиками з трикутними фронтонами, знизу

портики підтримуються колонадою тосканського ордеру. Баня увінчана сферичним куполом, що

несе на собі циліндричну башту з хрестом.

Цю архітектурну пам’ятку К. Розумовський будував як власну усипальницю. Останній гетьман

України 9 січня 1803 року і був з великими урочистостями похований в Воскресенський церкві.

По смерті батька його сини Андрій та Олексій замовляють надгробний пам’ятник відомому

скульптору, уродженцю м. Ічні, Івану Петровичу Мартосу.

З Італії на Україну привозять брили білого каррарського мармуру, з якого майстер робить

надгробок. В 1805 році пам’ятник встановили в церкві над склепом, де упокоївся Кирило

Григорович. Надгробок являє собою піраміду з барельєфом небіжчика та поховальною урною під

флером.

З боку епітафії розміщено дві ідентичні плити із зображенням фамільного гербу Розумовських, на

яких девіз латиною «Славу примножувати справами».

Директор Конотопського окружного музею О. Поплавський влітку 1927 року розкрив склеп,

забрав звідти цінні предмети, за що був знятий з посади.

Доля пам’ятника не менш трагічна. Окремі його частини в різний період часу потрапили в

користування місцевим жителям, а також до Чернігівського художнього музею.

До могил наших гетьманів час був немилостивим...

ПОТЬОМКІНА ХОВАЛИ ЗА ГЕТЬМАНСЬКИМ ОБРЯДОМ, з кореспонденції О. Патали

«Гетьман Грицько Нечеса»

Невдовзі після укладення Ясської мирної угоди Потьомкін тяжко захворів і наказав везти себе до

Миколаєва. Карету гетьмана й фельдмаршала супроводжували козаки. Відчувши наближення

смерті, Потьомкін наказав чорноморцям винести його у степ і покласти на килим, розстелений на

траві. Так він зустрів свої останні хвилини. Сталося це 5 жовтня 1791 року.

Ховали князя Таврійського у Херсоні за гетьманським обрядом: за труною несли булаву, шаблю й

прапор, вели коня.

Зі смертю Потьомкіна закінчився й золотий вік відродження українського козацтва. Згідно указів

Катерини II, у 1792 році розпочалося переселення на Кубань Чорноморського козацького війська,

а у 1796 році Катеринославське козацьке військо було переформовано у регулярні кінні частини

російської армії. Але пам’ять про Потьомкіна як гетьмана жила. Мармурову плиту над його

похованням у Катерининському соборі Херсона прикрашало зображення перехрещених

маршальського жезлу та гетьманської булави (нині втрачені).

У 1835 році Потьомкіна увічнив видатний скульптор Іван Петрович Мартос, нащадок козацького

старшини Василя Мартоса. Спільно з італійським архітектором Боффо він створив у Херсоні

величний пам’ятник князю Таврійському, якому судилося простояти до 1922 року. Відроджено

унікальний витвір мистецтва було лише 19 вересня 2004 року. У церемонії відкриття пам’ятника

Потьомкіну брали участь і сучасні козаки, які поклали до п’єдесталу вінок з написом: «Великому

Гетьману Катеринославського та Чорноморського козацьких військ від козаків Херсонщини».

ПІДТРИМУВАВ СТОСУНКИ С ЛІКАРЕМ-ЗЕМЛЯКОМ КАМІНЕЦЬКИМ, з дослідження О.

Тимошка «Лейб-медик із Семенівки»

Закінчуючи одну із своїх праць, доктор Й. К. Камінецький писав: «Виконанням описаних способів

можна зі зручностями вберегти здоров’я від ушкоджень, і всякий, хто тільки поверне їх на користь

ближнього, той матиме втіху в своїй совісті, що, виконуючи обов’язок людства, зберіг життя

підлеглої або сімейної людини, що корисно вітчизні».

Камінецький з честю виконав свій обов’язок перед людством і Україною. В історико-медичній

літературі радянського періоду про нього писалося не дуже часто. Украй мало матеріалів і в

Семенівському краєзнавчому музеї на Чернігівщині. У той же час ім’я Камінецького можна

зустріти в усіх солідних дореволюційних довідково-енциклопедичних виданнях, деяких

мемуарних записках.

Знайомство з петербурзьким оточенням Камінецького показало, що він підтримував зв’язки зі

своїми земляками, які жили і працювали в столиці. Він спілкувався з видатним скульптором того

часу Іваном Петровичем Мартосом і його другом художником Григорієм Івановичем Угрюмовим,

відомим історичним живописцем і портретистом, професором класу історичного живопису

Академії мистецтв.

Обидва, Мартос і Угрюмов, викладали в Академії, мали звання академіків. Без сумніву, Мартос,

члени його сім’ї, друзі та знайомі користувалися послугами лікаря Камінецького.

Document Outline

YANDEX_5