ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Іван Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, декабрист.

З дворянської родини.

Народився 22 вересня (4 жовтня) 1800 р. поблизу м. Ніжиа Чернігівської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 9 (21) січня 1869 р. в м. Петровському Заводі Російської імперії (нині – м. Петровськ-Забай-

кальський Читинської області РФ). Похований за заповітом у полі поруч з місцевим цвинтарем.

Закінчив Вітебське народне училище (1813), губернську гімназію (1817), проходив навчання в пе-

тербурзькому Дворянському полку (1817-1820), звідки вийшов прапорщиком.

Служив в 8-й артилерійській бригаді, що квартирувала в Волинській губернії (1820-1825).

Член таємного Товариства з’єднаних слов‘ян (1820).

Г. – активний учасник спроби державного перевороту 1825 року. Йому настільки довіряли товари-

ші, що доручили убити імператора й заарештувати сановну сім‘ю. А коли спроба на Сенатській

площі в Петербурзі зазнала невдачі, наш земляк спробував підняти ще й сусідні полки.

Можна безкінечно сперечатися про цілі і методи декабристів, їхньої організації, але достеменно ві-

домо: особисто Г. мріяв про республіканську федерацію слов‘янських народів. Вже на схилі жит-

тя він напише: «Ні жінка, ні сім‘я ніколи б не змогли мене примусити забути про що я думав, що

збирався зробити і в ім‘я чого собою пожертвував». А в одному приватному листі він називає себе

«малоросом» і оповідає, що батько його «тремтів і це тремтіння передав нам, своїм дітям,

розповідаючи про лиха своєї люб’язної Малоросії».

Його засудили до по вищому розряду (смертну кару замінили довічним ув‘язненням) і з іншими

декабристами відправили в Сибір. Г. відбув 12 років каторги (3,5 тисячі людино-днів), потім 17 ро-

ків поселення в Петровському Заводі Читинської губернії. Після височайшого дозволу покинути

Сибір наш земляк – єдиний (!) з декабристів, хто відмовився від амністії і нею не скористався. За-

лишившись на місці заслання до смерті.

Місцеві жителі так згадували українця: «Іван Іванович був – найдобріша людина; лікував, давав у

борг гроші й муку, а отримувати назад забував». А ще Г. навчав грамоти місцевих дітей.

Та головна його звитяга не в цьому. Ще 1925 р. він і Муравйов-Апостол дали один одному клятву

– той, хто з них двох залишиться живим, обов‘язково напише про їх справу. І слова свого товари-

шу Г. дотримав, хоча чудово усвідомлював: якщо його хтось видасть, або нотатки знайдуть випад-

ково при обшуку – нового каторжного терміну а то й смертної кари не уникнути.

Збереглися близько ста листів Г. друзям – переважно до Миколі та Михайлу Бестужевим, Д. Зава-

лишину, Є. Оболенському, також мемуари «Записки» (написані здогадувано в 1839-1845). Висо-

кий художній стиль виводить їх а один щабель з історичною прозою.

В будинку, де колись жив Г., тепер бібліотека. І розташована вона на вулиці, що носить його ім’я.

Його в Сибіру не забули. Так, в 2005 р. в Читі відбулися декабристські читання «205 років з дня

народження Івана Івановича Горбачевського», а в обласному драматичному театрі були поставлені

спектаклі на хвилюючу тему, серед яких і «Життя Горбачевського».

Серед друзів та близьких знайомих Г. – С. Муравйов-Апостол, І. Пущин, М. Бестужев-Рюмін та ін.

***

ЄДИНИЙ ПОРЯТУНОК,

з життєвого кредо І. Горбачевського

Єдиний порятунок – це читання. Без цього я давно б пропав.

МИ ЗАГИНУЛИ, з «3аписок» І. Горбачевського

Члени Південного товариства діяли більшою частиною в крузі вищого стану людей. Багатство,

зв’язки, чини і значні посади вважалися ніби необхідною умовою вступу до товариства. Переворот

планували здійснити виключно силою військових, без участі народу, не відкриваючи заздалегідь

таємниці своїх намірів ні офіцерам, ні нижнім чинам, з яких перших сподівалися захопити

ентузіазмом і обіцянками, а останніх – або тими ж засобами або грошима і погрозами.

…»Слов’яни», навпаки, в діях своїх керувалися абсолютно протилежними початками... у народі

шукали вони допомоги, без якої всяка переміна недовговічна.

– …Все скінчено! – вигукнув Матвій Муравйов. – Ми загинули, нас чекає страшна доля; чи не

краще померти? Накажіть подати вечерю і шампанського, – продовжив він, повертаючись до

Артамона Муравйова... – вип’ємо і застрелимося весело.

– Чи не буде це дуже рано? – сказав з деяким засмученням С. Муравйов.

– Ми помремо в самий час, – заперечив Матвій...

МРІЮ ПРО СВОЮ МАЛОРОСІЮ, з листа І. Горбачевського І. Пущіну

Несподівано і зненацька я одержав від тебе листа з грошима, дорогоцінний мій Іване Івановичу! І

не знаю, як висловити тобі мою подяку...

У моєму нинішньому житті лист – рідкість, майже подія. Вперше чую слово «Бронниці». І чому не

Москва, не Петербург, і що за Бронниці, що за Мар’їно, як ти туди потрапив і навіщо?

Ти запитуєш, що я роблю і що маю намір робити? Живу, як і раніше, в Заводі. Будівлі ті ж, люди ті

ж, яких ти знав, лампада горить, як і раніше. Тепер скажу, що маю намір робити: нічого і

залишатися назавжди в Заводі – ось відповідь...

…Коли виїдуть Бестужев і Завалишин у Росію, я один залишуся в Східному Сибіру, принаймні, я

більше не знаю, хто живе тут. Я залишуся один – і буду сидіти, як Марій на руїнах; я і сам руїна не

краща за Карфаген. Проте і зі мною, буває, трапляється слабкість непрощенна: я іноді мрію про

свою Малоросію, і тужу за нею. І чим більше старішаю, тим більше моя самітність нудиться, і

смуток долає.

Мені дивним здається, і іноді запитую сам себе, як це люди живуть і що їм бачиться після Чити,

Петровського Заводу, Ітанці і т.д. І після всього цього жити в Москві, Калузі і далі, і далі...

Які повинні бути враження, спогади? А побачення з рідними, зі старими знайомими...

Для мене все це здається фантазією і мрією...