class="book">єпархією, як колишньою патріаршою, що не мала свого архієрея, а коли вона з т. зв. «синодальної

області» (в рр. 1721-42) 139 була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових

єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., – то кафедру її від 1742 до 1767 р. займали українські

ієрархи:

Йосиф Вовчанський, що перед тим був єпископом могилевським;

Платон Малиновський, перед тим архієпископ Крутицький;

Тимофій Щербацький, перед тим митрополит київський.

Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини

II мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців (Никодим Срібницький, Феодосій

Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніамін Пуцек-Григорович).

Новгородська єпархія… управлялась архієпископами – білорусом і українцями впродовж майже

40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський).

Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської

Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархіальних архієреїв українців, які так

само, як і владики новгородські, були переважно й членами Св. Синоду (Феофан Прокопович,

Рафаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський, Веніамін

Пуцек-Григорович).

Кафедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в

короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Св.

Синоду – архієпископи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвинський (1738-

1752).

Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки

два роки, греком – п’ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси,

довгими роками два ієрарха – вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і

Парфеній Сопковський (1761-1795).

Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами.

Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771)

мала єпископів і архієпископів – 6 українців, 3 – великоруси і 1 грека (між українськими

владиками – Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав кафедру від

1712 р. до смерті в 1730 р.).

На кафедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701

до 1775 р. були українці.

Призначення на архієрейські кафедри переважно українців мали свою причину в устремлінні дати

освічених архіпастирів в єпархії, щоб архієрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і

пастви.

…Між тим архієреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потребували часто опертя в

управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого

духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику

зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриги, грубіянство.

Отже чимало було випадків, коли кандидати українці відмовлялись від призначення на

великоруські архієрейські кафедри, особливо в північні єпархії, мотивуючи відмову станом свого

здоров’я, коли в дійсності їх лякали грубіянські звичаї, вороже відношення місцевого духовенства

до «черкесів» і «поляків» на архієрейських кафедрах.

…Російський уряд був також зацікавлений в тім, щоб в пограничних з Заходом областях мати по

містах освічене духовенство, що вміло б проповідувати, і за таким звертався до Києва.

З України потребували, як бачимо, на Московщину вчених і грамотних монахів, яких на

Московщині майже не мали, але одночасно з цим не бачимо, щоб уряд прикладав старання до

того, щоб таких своїх мати.

Велика кількість українців-ченців вчених на великоруських єпископських кафедрах тягне за

собою й велику кількість настоятелів-українців по великоруських монастирях у XVIII в. Освітній

ценз кандидатів в настоятелі грав, розуміється, велику роль, але ж приймались під увагу й інші

якості, як – побожність, здібності адміністративні, господарність, а таких кандидатів українські

ієрархи скоріше могли мати посеред своїх земляків з України, де чернецтво розвивалось в умовах

більш вільних і культурних, ніж у Великоросії. Кандидати на становища настоятелів з українців

або викликались безпосередньо з України, або проходили перед тим в Московщині якусь службу

чи послушенство в монастирях, при архієрейських домах, ієромонахами в російському флоті,

найбільше ж на педагогічній ниві по школах.

…Перші ж 4 українці просто з намісників Троїцької лаври стали ієрархами: Антоній

Нарожницький, Феодосій Янковський, Йоасаф Горленко, Феофан Чарнуцький.

З України, за дозволом Синоду й світського уряду, кілька разів викликували до Троїцької лаври не

тільки соборних ієромонахів, але й простих ченців, і не тільки ченців, а й послушників;

викликували й виписували в рр. 1742, 44, 46, 49-51 і пізніше. Не дивно, що Троїцька лавра в цих

часах наповнилась українцями, які, крім архімандритства й намісництва, займали часто й інші

адміністративні в монастирі становища, як келаря, скарбника, ризничого.

З 1742 року відкрита була при монастирі й семінарія, учителями в якій теж були викликані

українці.