К0». Під тією афішею лялька Миколи I, а перед ним люди, котрі протягують

мішок з мільйоном червінців. Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужитися, віддав той

малюнок генералові Лідерсу. Завдяки цьому він і дійшов до нас.

…Після загибелі Якова Закревський передав альбом Тарасу. Тарас, який не любив, та й не мав

можливості, тягати з собою всією Україною папери, віддав його на збереження Михайлу

Юзефовичу. Той передав своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в зловісному

1847-му. Звідти потрапив в архів III відділення, де і зберігався всі часи лихоліття.

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не дізнаємося справжніх

обставин. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був одеський генерал-губернатор кн.

Воронцов, який втратив за час губернаторства військові навики. Знаємо, що 13.07.1845 р. в три

години ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго, котрий закінчився тим, що його

колону відрізали від основних сил. Довелося відступати.

Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав свого ад’ютанта Якова де Бальмена до

Воронцова, повідомити про хід подій. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося,

що Яків до них не дійшов, як не дістався Лідерса ад’ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на

пошуки. Оголосили нагороду тим, хто знайде хоча б тіла.

На жаль, нікого так і не знайшли. Крім валізки де Бальмена з його малюнками. Передали до

Петербургу. Альбомом зацікавився спадкоємець, майбутній імператор Олександр II. Завдяки його

особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів.

Так загинув побратим Шевченка, багатій, граф і в той же самий час бунтар. Це він був

натхненником «Закону божого» або «Книги буття українського народу» – програмного документу

Кирило-Мефодіївського братерства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів

Тараса Шевченка «Кавказ».

І це все, що про нього ми знаємо.

ВИПИВ ДО ДНА З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ, з статті I. Франка «Література, її завдання і

найважніші ціхи»

Отак скріплене i змiцнене само в собi «темне царство» стоїть на краю Європи, як пiдпора

полiтичного гнiту та темноти. Кров’ю тисяч людей, кров’ю всiх, що бажають свободи i щастя,

воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров’ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе

пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на

Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших

гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля

Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена, що погиб у битвi з черкесами.

Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему

«Кавказ». Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна «з

московської чашi московську отруту», а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до

його вбивцiв – черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в

оправданiй оборонi своєї свободи.

Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога – «темного царства» –

в’яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга «лицарями

великими, богом незабутими», заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду.

Не вони виннi в смертi його друга, а «темне царство», що силою погнало його до несправедливого

бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив

найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi,

тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль

не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до «темного царства»...