БУРАЧОК Степан Онисимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Суднобудівник, видавець, прозаїк, літературний критик.

З військової родини. Батько, Бурачок О., – адмірал.

Народився 17 (29) травня 1800 р. в с. Заньках Ніжинського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Ніжинський район Чернігівської області України).

Помер 26 грудня 1876 р. (7 січня 1877 р.) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив петербурзьке училище корабельної архітектури (1817).

Очолював Астраханське адміралтейство (1821-1831), викладав у петербурзькому Морському кор-

пусі (1831-1864). За його проектами побудовано 30 військових кораблів. Вийшов у відставку в чи-

ні генерал-лейтенанта корпусу корабельних інженерів.

Б. – лауреат Демидовської премії (1838).

Засновник журналу «Маяк сучасних освіти й освіченості» (1840-1845).

Разом з С. Зеленим видав двотомні «Лекції алгебраїчного та трансцендентного аналізу, прочитані

академіком М. Остроградським» (1837).

Опублікував книгу «Людський організм, та й уся природа є гомеопатична лабораторія життєвих

виробництв» (1869).

Б. також – автор декількох праць з математики й кораблебудування.

Незважаючи на солідний чин і досить високе становище у суспільстві, через свої, як вважав

петербурзький бомонд, «малоросійські закидони» постійно мав неприємності. Власне, про т. зв.

«закидони». Ось що з цього приводу написано в першому томі біографічного словника «Російські

письменники. 1800-1917», який побачив світ 1989 р.: Б. «переважно увагу приділяв

третьорозрядним (?!!) письменникам. Незмінно високо оцінювалися досягнення української

літератури (саме цим пояснюється поява в «Маяку сучасних освіти й освіченості» віршів Т. Г.

Шевченко)».

Верх «братнього» цинізму: визнаного усім світом генія-Кобзаря віднесено до письменників навіть

не другого, а третього ґатунку!

До того ж наш земляк вважав недостатньо освіченими росіян В. Жуковського та О. Пушкіна, різко

критикував М. Лермонтова за аморальність «Героя нашого часу», написавши повість «Герої

нашого часу» (1845). У свою чергу, кращими письменниками, крім Т. Шевченка, вважав Г. Квіт-

ку-Основ‘яненка та О. Башуцького.

На думку критика А. Григор’єва, Б. – «послідовний представник чистого застою».

Така позиція поступово спричинила літературну ізоляцію, не могла не позначитися на фінансових

справах Б. як видавця, і він врешті-решт вимушений був відмовитися усіх своїх проектів.

Вихід його сатиричної «Повісті без назви» (1838) заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Ф. Глинка, Д. Толстой, А. Муравйов, А.

Вагнер, І. Мальцев, М. Загоскін, Х. Вітт, С. Джунковський, М. Барков, В. Буняківський, П.

Корсаков, Ф. Каразін, К. Посьєт, М. Черняєв, В. Верховський, О. Мартинов та ін.

***

НЕ РОЗУМНО,

з життєвого кредо С. Бурачка

Багато чого на світі розумне, та не розумно: зовні – ангел світла, а всередині – біс.

ПЕЧОРІН – ПОТВОРА, А НЕ ЛЮДИНА, з антиповісті С. Бурачка «Герої нашого часу»

– Ви читали, пані, «Героя» – як він вам здається?

– Ой, незрівнянна річ! Російському ще не виходило нічого подібного..., так все жваво, мило, по-

новому..., мова така легка! Інтерес – так і заманює.

– А вам, пані?

– Я не зчулася, як прочитала, – і так шкода було, що незабаром скінчилося, – чому лише дві, а не

двадцять частин?

– А вам, пані?

– Читаю... Суцільна принадність! З рук не хочеться випустити. От якби всі так писали російською, ми б не стали читати жодного французького роману.

– Ну а ви, Ів. Ів., що скажете?

– А мені здається, поява «Героя нашого часу» і така його зустріч свідчать про занепад як нашої

літератури, так читацького смаку.

Усі (в один голос):

– Ой! Як це так можна!.. Ой! Хто ж так варварські оцінює!.. Ой! Це просто заздрість!.. Ой! Ось так

вбивають таланти!.. Ой! схаменіться, Ів. Івановичу!..

Я:

– Mesdames, messieurs, перш ніж сперечатися, чи не краще розібрати всю книгу, переглянути всієї

її пружини, підставки, гвинтики, частини, обговорити?..

…І я насправді розгвинтив «Героя» і ось що знайшов.

Зовнішня побудова роману добра… Внутрішня ж нікуди не годиться: ідея помилкова, напрямок

хибний. …Риси людські спотворені до безглуздості.

Весь роман – епіграма, складена з нескінченних софізмів, так що філософії, релігійності, російської народності і сліду не залишається. …Від щирого серця шкодуєш, навіщо Печорін, дійсний автор книги, так зле вжив прекрасні свої дарування. Шкода, що він помер і на могилі

поставив собі надгробок «легкого чтива», схожий на побілену труну: зовні красива, блищить

мішурою, а всередині – гнилизна і сморід.

– Хто ж розкриває труни?

– Справді, не варто було б; проте для медико-літературного «наслідку» це необхідно.

Ось вміст труни: «герой нашого часу» за заслуги відправлений на Кавказ в одну з тамтешніх

фортець. Він з’являється перед очі коменданту, штабс-капітану Максимові Максимовичу. Максим

Максимович – герой минулих часів, простий, добросердий, ледь грамотний, слуга царю і людям на

життя і смерть; нині багато Максимів Максимовичів переродилися на «героїв нашого часу».

…Цим я не хочу сказати, начебто грішні, брудні і ганебні штучки людські треба зовсім виключити

з числа матеріалів і кольорів красного письменства та заколисувати читача суцільними

доброчесними, світлими, високими, чистими, які величезна рідкість в занепалому суспільстві. Ні, я

бажаю тільки, щоб усі відтінки картини людського серця були по-справжньому вірними, з темної і

світлої сторін. Щоб читачів не водили в кабінет ідеальних чудовиськ, навмисно підібраних; щоб

картина брудної сторони для чогось слугувала, а не шкодила.

І щоб автор не зводив наклеп на ціле покоління, видаючи чудовисько, а не