Що означає Європа для України, добре видно на прикладі благодатної Буковини, зокрема її
головного міста Чернівці, гордо пойменованого городянами «маленьким Віднем» – і за
архітектурні ансамблі, і за напрочуд затишні вулички, і за якийсь неповторний «віденський»
шарм.
Важко уявити, що ще двісті з чимось років тому це було навіть не місто, а бідне й занехаяне
поселення, на околицях якого вовки завивали. Через містечко раз по раз прокочувалися орди
завойовників, аж поки 1774 року Чернівці не опинилися під владою Австрії. А вже по ста роках
тут було відкрито університет, процвітали ремесла й торгівля – основне заняття численного
єврейського населення, гастролювали світові знаменитості. На українських теренах виросло
модерне європейське місто...
Але мався і другий бік медалі: завойовник залишався завойовником, що найменше дбав про
економічний та національно-культурний розвиток корінного населення – українців. Ніде на
українських землях не було таких потужних асиміляційних німецьких впливів, як на Буковині.
Здавалося, русинам на споконвічній українській землі наставав край.
Але сталося незбагненне. З другої половини ХІХ століття почався буковинський Ренесанс, біля
джерел якого стояв «буковинський соловій» Юрій Федькович. До його співу долучився і голос
молодшого побратима – Сидора Воробкевича , поета, прозаїка, драматурга і композитора, невтомного боронителя українського слова.
...І понині актуальними залишаються деякі гумористичні твори Воробкевича, зокрема, сповнені
іскрометної сатири сміховинки про містечко під промовистою назвою Безглуздів. «Дивними
порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів», – пише автор. Та й справді, його
«многомудрі» мешканці намагалися розвести оселедців, кинувши бочку в ставок, засівають поле
сіллю, аби зібрати «солоний» урожай, купують для овець зелені окуляри, щоб їм хмиз соковитою
травою здавався... Та біда в тому, що безглуздівці порозходилися світами. «А як розходилися, поклялися, що осідатимуть по одному в кожному селі та містечку, щоб із них усюди лишився
накорінок».
Нині, уже від себе скажемо, що безглуздівський рід розрісся так, що ради йому не дамо...
НЕ ЗАНЕПАДАВ ДУХОМ, з реферату М. Доброї «Воробкевич Сидір Іванович»
Обравши ще в юності письменницький шлях, С. Воробкевич мусив долати великі труднощі, пов’язані з перебуванням у німецькомовній стихії, котра аж ніяк не сприяла повноцінному
розвиткові таланту. Та він не занепав духом, а з притаманною йому енергією вивчав рідну мову з
українських пісень, які сам записував з уст народу, з фольклорних збірників, з трепетною любов’ю
прочитав усе краще, що з’явилося в українській літературі.
О. Маковей цілком слушно зауважує, що С. Воробкевич «за кілька літ вивчив і знав мову краще, ніж жоден з буковинців наших днів».
НАМІР ЗНЕСТИ БЮСТ ВОРОБКЕВИЧУ – ГАНЬБА ДЛЯ ВЛАДИ, з відкритого листа В.
Старика, С. Мельничука, О. Івасюк «На догоду скоробагатькам»
30 січня 2008 року Чернівецька міська рада через свій офіційний сайт повідомила про намір знести
пам’ятник Сидору Воробкевичу «у сквері на вулиці М. Коцюбинському» та про наступне
встановлення на його місці монументу на честь Костянтина Томащука, першого ректора
Чернівецького університету.
Сидір Воробкевич є єдиним українським класиком, який у Чернівцях народився, навчався, жив і
творив тут майже все своє життя, тут помер, і з великими почестями був похований. Його
шанували чернівчани не лише за творчу чи педагогічну діяльність, але й за активну громадську
позицію.
Саме Сидір Воробкевич, будучи головою товариства «Руський Дім Народний», у 1887 році
підписав контракт купівлі будинку, в якому до сьогодні розміщується Український Народний Дім, контракт, виконання якого він гарантував власним майном.
Однак незважаючи на незаперечні заслуги Сидора Воробкевича перед рідним містом, пам’ятник
йому спорудила не міська рада, а українські громадські організації за кошти, пожертвувані
видатним українським письменником Михайлом Івасюком.
Сквер так званого «попівського будинку» по вул. Коцюбинського було обрано для встановлення
пам’ятника не випадково. Адже цей будинок збудовано за кошти буковинського православного
релігійного фонду спеціально для членів консисторії та професорів теології, а ними протягом ХІХ
століття були аж три покоління родини Воробкевичів...Через територію цього скверу пролягав
щоденний шлях Сидора Воробкевича впродовж пів століття – від початку 1850-х років, коли він
став вихованцем духовної семінарії, аж до початку ХХ століття.
Сьогодні пам’ятник Сидору Воробкевичу дивиться на вікна аудиторій духовної семінарії, в яких
він навчав мистецтву прекрасного багато поколінь буковинського православного духовенства. Він
дивиться на семінарську церкву Трьох святих, в якій кожної неділі та в дні церковних свят співав
студентський хор під орудою Сидора Воробкевича.
Планувати перенесення пам’ятника Сидора Воробкевича з цього, освяченого незримою
присутністю великого письменника, композитора і духовного діяча місця, можуть тільки людці, для яких чужими є національні, культурні та релігійні традиції нашого краю та нашого міста.
Заплановане міською радою знесення існуючого пам’ятника Сидора Воробкевича руйнує духовну
вісь Т.Шевченко – О.Кобилянська – Ю. Федькович – С. Воробкевич, яка створювалася
десятиліттями і сьогодні з’єднує серце нашого міста, Центральну площу, з духовними центрами
столиці Буковини, її історичною митрополією та університетом. Звертаємося до депутатів
Чернівецької міської ради та до міського голови М. Федорука з рішучим «Ні!» профанації наших
національних, культурних та релігійних святощів. Жодні бізнесові цілі, жодне намагання догодити
натовпам іншомовних чи іншовірних туристів в дні 600-літнього ювілею Чернівців не можуть
виправдати наруги над