них грубо відгукнувся про цю наїзницю. Художник, не довго думаючи, встав, підійшов до столика
і дав ляпас офіцеру, який погано сказав про його даму. Офіцер вихопив шаблю, намірюючись
ударити кривдника, проте втрутилася публіка і згасила скандал.
У мистецтві є художники, творчість яких у значній мірі обумовлена біографічними моментами. І є
відокремлені мрійники, келійні затворники, чиє життя небагате зовнішніми подіями, але
зосереджене на внутрішньому досвідові, чия творчість живиться не видимістю, а спогляданням, зверненим до схованок власної свідомості. До цієї другої категорії і належав Віктор Дмитрович
Замирайло.
…Щоб не говорили про вплив на нього Дорі, Гранвіля і навіть Врубеля, для нас очевидна
виняткова своєрідність цього майстра, який вмів по своєму бачити світ і по своєму його
відображати.
Творчість близьких за духом художників іноді дає йому якийсь стимул, тему, натяк, але в
конкретному втіленні того чи іншого задуму він завжди вірний собі, своєму смаку, своєму
світосприйманню. Навіть у слабких малюнках Замирайло немає банальності, немає трафарету,
немає дешевої ремісничої жвавості. Завжди почувається великий художник, наполегливий і
сумлінний.
В акварелях Замирайло особливого розгляду заслуговує колорит і улюблений прийом – м’який
сірий мишачий тон розведеної туші чи сепії. Іноді він підфарбовує малюнок, застосовуючи
неяскраві, приглушені тони в нечисленних вишуканих сполученнях.
В. Д. Замирайло – типовий художник-одинак. У нього не може бути послідовників і наслідувачів.
Він не створить школи. У нього навряд чи можна вчитися. Та, власне, ми в нього і не вчилися, тільки вдячно любувалися його роботами, вникаючи в напівпримарний, таємничий, моторошний,
але прекрасний світ фантазії. Я дякую долі, що мені довелось у свій час так близько його бачити і
доторкнутися до його творчості.
Він найсильніший там, де не зв’язаний ніяким завданням, ніяким заздалегідь даним сюжетом.
Раптово породжені з надр підсвідомого життя встають перед ним образи невимовно чарівні.
А хіба цього мало для молодого студента, що збагачує свою душу такою могутньою радістю? А
яка виникає атмосфера для процесу творчості! Скільки пробуджується схвильованих почуттів! За
все це я надзвичайно вдячний Замирайлові. Усе це сторицею перекриває сухі, нормальні процеси
звичайної школи. Небезпека впасти в безпредметну лірику теж дуже близька. І я нескінченно
вдячний щасливій порі навчання в Замирайла. Спасибі і Д. І. Мітрохіну за те, що не побоявся
залучити до педагогіки такого складного, але найцікавішого майстра. Це, по суті, одна з
найяскравіших сторінок мого скромного життя.
До геть похилих років Замирайло жив під опікою колишньої натурниці, нескінченно йому
відданої, на руках якої і помер. Натурницю, що опікувалася Віктором Дмитровичем, я не знав. Не
знаю і її прізвища...
ВІДЧУТТЯ НЕРЕАЛЬНОСТІ, з книги Є. Шварца «Білий вовк»
Я побачив у редакції людину невисоку, з обличчям апатичним, блідим, трохи одутлим. Це і був
він, таємничий Замирайло. У редакції він тримався, як усі, відповідав на запитання цілком
поштиво. А коли пішов, то молоді художники відгукнулися про нього нешанобливо, зауваживши,
що він – епігон Дорі.
...Прямую до Лернера, пушкініста і літературознавця. Я повинен довідатися в нього, хто така –
відома своїм багатством, благочестям і впливом у колах вищого духівництва особа, яку згадували
у Панаєвої.
До Лернера потрапляю через кухню. Усі парадні двері в Петрограді ще забиті. Можливо, саме тут
я побачив кішку на кухонному цебрі, а до Замирайла стукався знадвору. В одному не сумніваюся: голодне і холодне місто відчував і там, і тут; і на підступах до талановитого художника, і на кухні
в літературознавця; і в квартирі Чуковського, куди потрапляли теж через кухню з давним-давно, роки назад, остиглою плитою.
…Приголомшений і затуманений усім різноманіттям пережитих пригод, повертаюся я в
Манежний провулок, до свого володаря.
Високі стелі, високі вікна без фіранок, світло б’є в обличчя. Корній Іванович дивиться на мене
своїми незрозумілими очима, і дивне почуття нереальності всього, що відбувається, охоплює мене.
Навіщо я ходив до Лернера, у Публічну бібліотеку, стукався до Замирайла? Чи потрібні
Чуковському всі ці праці, що лежать на письмовому столі, і навіщо йому секретар? Та й сам
Корній Іванович – чи існує він?!
РОБОТУ НЕ ВПІЗНАЛИ, з рецензії І. Ободова «Третій аукціон М. В. Добужинського»
Особливу прикрість викликають коряві елементи недостатньої компетентності укладачів нового, апріорі, звичайно ж, необхідного багатьом, – на безриб’я! – каталогу.
…Олівцевий малюнок 1920 року рішуче названий «На набережних Неви». Проте, хоча персонаж
на першому плані і зображений «по-кайботськи», однак у ньому за округлим силуетом і
характерній стрижці з довгими пасмами прекрасно впізнається Віктор Замирайлом...
Понад те, внизу малюнка рукою автора чітко написано: «В. Д. Замирайло» – тільки для цього
треба ретельно вдивитися в оригінал чи у його репродукцію в інтернет-версії.
ВОЛОХАТЕ СЕРЦЕ, бувальщина
Якось К. Чуковський попрохав Є. Шварца сходити до В. Замирайла і довідатися, коли будуть
готові малюнки до певної дитячої книги.
Посланець пізніше розповідав, що він потрапив у нетрі – сирі і темні. Завзято і неспинно Є. Шварц
довго стукав в оббиті клейонкою двері. За два кроки від нього на підлозі лежала перевернена
догори дном ванна, невідомо навіщо витягнена з належного вмістища. На помийному цебрі
прилаштувалася кішка, котра з відразою, обтрушуючись так, що бризки летять в усі боки, їла...
солоний огірок.
Гість втомився грюкати руками і почав робити це ногою. Аж доки з дверей навпроти не визирнула
пані в хустці. І повідомили, що художник вдома, але, уже зрозуміло, не відчинить.
– Він взагалі нікому не відчиняє, –