роздумом, спробою застосувати при аналізі схеми Вебера («ідеальні типи»), змалювати

услід за Допшем «капіталістичні» елементи в економіці середньовічного манора і «феодальні» – в

суспільстві стародавніх германців. Більш того, медієвіст закликав не поспішати з новими

узагальненнями і схемами, котрі пояснюють становлення і розвиток Середньовіччя, приділяючи

основну увагу новим даним конкретно-історичних досліджень.

Рецензія Ц. Фрідлянда окреслила основні напрями, якими піде критика не лише медієвіста, а й

всієї російської науки в цілому. Як непорушна істина було вже на той час зафіксовано положення:

«чим далі від марксизму, тим далі від справжньої науки».

...Розглядаючи спробу Д. М. Петрушевського створити нову теорію історичного розвитку

Середньовіччя, наново проаналізувати аспекти проблеми переходу від Античності до Середніх

століть, рецензент прагнув, найперше, показати немарксистський характер окремих положень

автора і, понад те, зробити політичні узагальнення і висновки. Серед інтелігенції знов відкрито

відбирали «своїх» і «чужих». «Своїх» – хто за десять минулих років «прийняв марксизм, мислить і

творить по-марксистському», і чужих – хто «відходить від марксизму і від всієї радянської

дійсності», переходячи до «нападок із-за рогу».

Висновок рецензента про нову роботу Д. М. Петрушевського був однозначний: «Вона викличе у

марксистів рішучу відсіч. Пора нам пригадати, що в історії, як у філософії і політекономії, ми

повинні залишити академічне добросердя: на нашому прапорі написано «войовничий

матеріалізм». Під цим знаком пройшло обговорення книги на засіданні соціологічної секції

Товариства істориків-марксистів 30 березня і 6 квітня 1928 р.

Медієвісти вперше брали участь в такій «професійній дискусії», де практично кожний з критиків

насамперед обмовлявся, що він не фахівець з історії Середньовіччя. Професіоналізм

критикованого ролі не грав – головним було політичне обличчя автора, яке належало «розкрити».

Найперше, з’ясувалося, що робота написана без урахування інтересів сучасної марксистської

науки, і навіть... «орієнтована на захід і, по суті, написана для Заходу». Що конкретно вкладали

критики в це формулювання, зрозуміти досить складно, якщо тільки не удатися знову до

зіставлення «свій – чужий». «Чужа марксизму» книга, написана «чужим» і для «чужих». Причому

для «дуже чужих», далеких, на Заході, звідки виходила і виходить постійна загроза, навіть

військового характеру, існуванню самого соціалістичного суспільства.

До кінця «дискусії» стало ясно, що ніякий захист не зможе запобігти розповсюдженню ярлика

«наукова реакція» не лише на роботи Д. М. Петрушевського, але й на всю медієвістику.

Іронії ради відзначимо, що пізніше, в серпні 1928 р. на VI Міжнародному конгресі істориків в

Осло, публікація книги Д. М. Петрушевського була представлена радянською делегацією як

доказ... свободи наукової творчості в СРСР.

СИДІЛИ В ОДНІЙ КАМЕРІ, зі спогадів О. Кізеветтера

Зрештою Петрушевського викликали на допит. Він незабаром повернувся. Його питали, з якою

метою у нього зібралися знайомі. Він пояснив, що всі прийшли послухати гру на роялі його

доньки.

На запитання, хто може поручитися за його політичну лояльність, він назвав імена своїх учнів,

котрі перебували на середніх щаблях більшовицького Олімпу. Слідчий сказав, що наведе довідки,

і допит тим кінчився.

Наступного дня в нашій камері з’явився опецькуватий пан вірменського типу в прекрасному

сірому капелюсі і оголосив Петрушевському, що він вільний. То був, як потім виявилось, слідчий

Агранов.

ВІДРО ПОМИЇВ УСЛІД, з статті А. Гуревича «Не бажаю поступатися полем битви негідникам і

брехунам»

Я пішов у бібліотеку і взяв збірник робіт Петрушевського. Для мене це було одкровенням. Це було

написано іншою мовою, в іншій системі понять. Не догматичний виклад матеріалу, як у

підручнику: перше, друге, третє. Вивчи і здай на іспиті. Ні, Петрушевський – розумна людина і

найбільший наш медієвіст – висуває справжні проблеми, залучає мене до вивчення того, над чим

сам роздумує, він вводить мене в свою лабораторію. Пройшло вже шістдесят років, однак

чарівність наукового тексту, створеного ученим, який запрошує мене думати, для мене не зникла.

...Приблизно десять років потому майбутній міністр освіти РФ Олександр Іванович Данилов

надрукував статтю про академіка Петрушевського, на той час давно покійного. Мало сказати, що

він його змішав з багнюкою, – цей твір було мовби скопійовано з державного обвинувачення

Вишинського. Данилов звинувачував його в підривній діяльності, в тому, що він виступає проти

марксизму на боці Допша чи Ріккерта, тим самим заважаючи будівництву соціалізму.

І коли я прочитав цю статтю, я подумав: який мерзотник! Адже він учень нашого улюбленого

вчителя Олександра Йосиповича Неусихіна, який, у свою чергу, був випестуваний ніким іншим,

як Дмитром Мойсейовичем Петрушевським. Петрушевський творив, Неусихін у нього навчився,

перейняв кращі його риси, а зараз його учень, представник цієї ж школи, вилив на свого

«наукового діда» відро помиїв.