не лишу?

Любов — це дух, що полум’ям палає,

Тому й не кане — вгору пориває.*

Цей ряст нехай засвідчить правду слів:

Не гне його тягар мойого тіла,

А двійко слабосилих голубів

Мене домчать, куди б я лиш схотіла.

Така й любов легенька, як і я.

Невже ж гнітить тебе любов моя?

Чи серцем покохав своє обличчя?

Правицею ще шуйцю покохай.

Позалицяйся до свого ж величчя,

Згуби себе, а потім нарікай.

Люби себе й помри собі Нарцісом,*

Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам.

Посвітач світить, красить самоцвіт;

Мед — для смаку, і для кохання — врода,

Зело — для запаху, для плоду — цвіт,

Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду.

Зерно — від зерня, врода від краси.

Сам роджений, чом роду не даси?

Ростеш, годуєшся з землі приплоду,

То дай же ти й землі свій власний плід.

Себе продовжуй — так велить природа,

Нехай тебе переживе твій рід.

Тоді ти й після смерті жити будеш,

В подобі у своїй повік пребудеш...»

Богиня тут пітніти почала,

Бо холодочок їх обох покинув

І Феб, з вінцем спекотним круг чола,

На них з небес жагучий погляд кинув —

Віддав би хлопцю коней четверик,*

Щоб замість нього — під богинин бік!

Тепер Адоніс, вельми розімлівши,

Зробився дратівливий, хмурий, злий.

І, геть бровами очі затемнивши

(Мов хмарища на небо наповзли);

Говорить: «Годі вже любов хвалити!

Он парко як — дозволь тебе лишити!»

Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий!

Щоб утекти, який-то привід грубий!..

Мій подиху легкий, прохолоди

Розморене його обличчя любе!..

Ось холодок тобі зроблю з цих кіс,

А спалахнуть — заллю потоком сліз.

Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє;

Глянь, я повисла між тобою й ним.

Такої шкоди жар його не вдіє,

Як ти учиниш зором вогняним.

Була б я смертна — вмить би спопеліла,

Попавши між палючі два світила.

Із криці ти чи, може, кам’яний?

Ба ні, твердіший — камінь краплі точать.

Ти — жінки син, але ж людські сини

Любов шанують і любові хочуть.

Чи ти й родилося таке тверде?

Ні — мати каміння не приведе!

Чим завинила, що мене ти ганиш?

Чи від мого прохання ждеш біди?

Чи поцілунком ти уста пораниш?

Ох, милий, мову милу поведи!

Цілунок дай — тобі я віддарую.

Захочеш два — то й ще раз поцілую.

Бовване ти, холодний, неживий,

Ти ідоле, мальована картинко!

Не лиш для зору — для життя яви

Себе! Адже тебе родила жінка!

Від чоловіка в тебе — тільки лик,

Цілує ж без підказки чоловік».

Тут їй терпець урвавсь — урвалась мова,

І захлинулась хвилею чуття.

Порушник виграв суд; вона ж — без слова,

Любові найверховніший суддя!

І заридала, й мовити несила,

Ридання всі хотіння перебило.

То вхопиться за голову, то вмить

Його за руку візьме, то сахнеться,

То поглядом до хлопця прикипить,

То стрічкою круг нього обів’ється.

Та лиш почне випручуватись він —

Зімкне на ньому пальці — як один.

«Молочно-білі руки ці зловили

Тебе, коханий, — промовля в журі. —

Я буду — гай, а ти — мій олень милий;

Пасись, де хочеш: в лузі, на горі.

Як паші на устах моїх не стане —

Солодкі нижче віднайди фонтани.

Для тебе стільки втіхи буде там!

Нагір’я звабні, лугові отави

Ще й дві гори відкриються очам —

Від бур криївки — пишні та кругляві.

Будь оленем — чим я тобі не гай?

Тебе не займе жоден пес-кудлай».

На те Адоніс тільки осміхнувся,

Аж на щоках запали ямочки —

Любові твір. Якби життя позбувся,

В таку могилу ліг би залюбки:

Чи ж може буть, щоб смерть кого здолала

В оселі, що любов побудувала?

Розверзлися ті гроти чарівні

Й поглинули всю душу Афродіти.

Ще сум’яття — на думи сум’ятні!

Іще удар у серце, й так розбите!

Сердець владарку б’є її ж закон:

Попала до насмішника в полоні

Що діять? Що сказати безталанній?

Нема вже слів, а мука все росте.

Минає час — і рветься геть коханий

Крізь рук, крізь пальців плетиво густе.

— О зжалься! Змилуйся! — вона благає.

Та до коня Адоніс поспішає.

А звіддалік, де лісу зелена,

Жаждива, молодесенька лошиця

Назорила тим часом скакуна

І вже хропе, ірже, до нього мчиться.

А той ураз вуздечку обірвав

І навпростець до неї поскакав.

Як владно він ірже і скаче дибки,

Як легко він попруги розрива!

Копитами б’є землю, тне на дрібки —

Аж стугонить, мов буря громова.

Зубами перекушує вудила —

Осилив силу, що його водила.

І гриву закосичену — сторчма

На шиї здибив, насторочив вуха;

І тяжко дише, ніздрі роздима

І парою, неначе димом, жбуха.

Жахтять, жаріють очі, як вогонь, —

Такий-то смілий, палахкий комонь!

То виступає, ніби лічить кроки,

Величним, гордовитим виступцем,

То дибом стане, ще й покаже скоки.

Мовляв: «Ось, помилуйтесь молодцем!

І все це я чиню, щоб полюбила

Мене принадлива лошиця мила».

І що йому до вершника тривог,

До: «Стій, кажу!» чи «Любий кониченьку!»?

Що — до гнуздечок, до кольких острог?

Пощо йому окраси, дзеньки-бреньки?

Своє кохання бачить він лише

Й не здасться більш ні на що — аніже!

«Природу, — маляр мислить, — перевершу:

Довершеного зображу коня!»

Виборює винагороду першу —

Немов живого мрець переганя.

А цей неначебто зійшов з малюнка:

Баский, дорідний, аж бринить, мов струнка.

Копито кругле й щіточки над ним,

Довгасті ноги і широкі груди,

Дугою шия, шкіра — сивий дим,

Хода така, що поглядають люди;

Хіба що бракувало в жеребця

На горду спину гордого їздця.

То геть відбіг і поглядає хитро,

А то сахнувсь від пташки, від пера.

У піжмурки гуляти кличе вітра:

Ну, хто кого в змаганні перегра!

Ой заграє і до хвоста, й до гриви —

Мов крила, мають! — веселун дмухливий.

Кохання прикликає він своє,

Вона ж відповідає — мов на слово.

І гордо (тож до неї заграє!) —

Ще й так жіночно — удає відмову.

Відбрикується, мов ляклива лань,

Від ніжних і жагучих домагань.

Мов той, що відкоша дістав, лицяльник;

Він гзиться — хвіст, як пава, розпустив,

Рятуючись від променів безжальних.

Тупоче! Мух без ліку погубив!

Вона ж, добачивши таку досаду.

Вже й подобріла, щоб загладить зваду.

Юнак до нього руку був простяг,

Та схарапудилась, геть мчить лошиця

Неїжджена. Слідом і кінь потяг:

Гнівний господар хай собі гнівиться!

Шаліючи, обоє подались,

Наввипередки з галиччю, до взлісь.

Надутий, сів