- 1
- 2
в човнику малім!
Я знатиму, як прийде мить остання: Одне і те ж – кохання і конання.
Ні, часе, не хвалися, змін нема; Нові ти зводиш піраміди й вежі, Щоб здивувати нас, але дарма – То все старе, лише в новій одежі.
Ми любим, щоб усе було старим, Бо наші дні короткі; ти, одначе, На нас пускаєш новизну, як дим, Щоб затуманилося око зряче.
Реєстрами своїми нас не муч, Все в них брехня – минувшина й сучасне; Все робиш поспіхом, нашвидкуруч, Одне засвічуєш – та інше гасне.
Твоєї не лякаюся коси, Я правдолюб, а ти брехун єси!
Якби любов моя була дитям Випадку, то, подібно до байстряти, У бур'янах коло огидних ям Повинна б з волі часу розквітати.
Вона ж не випадкова – хай ідуть На неї всі нещастя та знегоди, Посміхнена погорда, рабська лють, Жага й злоба принадливої моди,
Розсудливість холодна і стара – Та не страшні вони моїй любові, Сама ж вона несхитна, мов гора, Звелась над примхи часу тимчасові.
Хай це посвідчить часу скоморох, Що злом прожив, але для блага здох.
Безстидства дух у хтивості живе, А в дії хтивість – що то за потвора! – Лжесвідчить, убиває, нищить, рве, На дикощі й падлюцтво завжди хвора.
Її ненавидиш і любиш ти, Мов довелось наживку проковтнути, Яку дають, щоб з розуму звести, Щоб жертва не злякалася отрути.
Летиш за нею, прагнеш те піймать, Що тягне вже само тебе до згуби, На пробу – то блаженство й благодать, А потім – біль, шахрайство ядозубе.
До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть, Ніхто не обминає згубну путь.
Сліпа любове, що вчинила ти З моїми потьмянілими очима? В красі не можу я краси знайти, Стає потворність, наче врода зрима.
Причалили хай очі залюбки В тій гавані, де всім човнам просторо. Чому на мене ти куєш гачки Із помилок мого слабкого зору?
Те, що лише моїм було колись, Тепер належить всім – хіба ж я буду Кричати – це неправда, подивись, Як сяє чистотою купа бруду?!
Я бачу: правди в правді вже нема, Мене поглинула брехні чума.
Клянеться мила в правді без упину, Я бачу – то брехня, та вірю їй, Коли мене приймає за хлопчину, Ненавченого в школі життєвій.
Так, юнаком вона мене малює, Хоч знає, що пройшла моя весна. Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує – Тут з двох сторін панує лож одна.
Моя кохана побрехати рада, Я рад: за юного беруть мене! О, то закоханих найбільша вада – Довір'я неправдиве й показне.
Ми дурим одне одного навзаєм І наші вади брехнями влещаєм.
Є дві любові, мов два духи, в мене – Два янголи, що борються тихцем; Дух кращий – то хлоп'я благословенне, Дух гірший – то жона з хмурним лицем.
Вони обидва володіють мною. Жадає в образі жіночім зло Мого святця зробити сатаною, Затьмарити його сяйне чоло.
Мій добрий дух борониться запекло. Не знаю, стане чортом він чи ні, Та знаю, що два янголи – це пекло, Моя душа – це ж місце їх борні.
Вестиму в сумнівах життя суворе, Допоки, зло в мені добра не зборе.
Душе, навіщо прикрашати прах, Де ти знайшла притулок на хвилину, Кувати золотом на хаті дах І зовні розмальовувати глину?!
Нащо тобі те в'януче майно Вбирати в пишні розкоші й оздоби, Коли на нього ждуть уже давно Його єдині спадкоємці – хроби?!
Душе, дай плоті чахнути! Живи Лише святим! Купуй собі години Безсмертні, недосяжні для черви І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере, Годуйся смертю, і вона помре.
Моя любов – гарячка; день при дні Вона лише наснажує хворобу, Розпалює жадання маревні, Бажаючи звести мене до гробу;
Лікує розум мій мою любов, Та доктор той вже в мене не буває, Бо тих його суворих настанов Я не хотів триматись, я – в одчаї;
Бажання – смерть, але не збутись їй, Бо ліки не дають мені сконати; Шаленець, я зробився сам не свій Од правди, що її не хочу знати;
Я вірив: ти і чиста і ясна, Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.
Любов не знає докорів сумління, Хоч, звісно, совість – то її дитя. Облуднице, мої гріхопадіння – Ява твого гріховного життя. –
Як зрадиш ти, я, наче для відплати, Розпусті віддаю спрагненну плоть; їй дозволяє дух тріумфувати, Являти жизняну й нестримну хоть.
А слова іншого й не прагне тіло, Ти тілу – нагорода дорога; Воно готове коло тебе сміло І падати, й вставати, як слуга.
Любов – вставання й падання без краю, Я в ній народжуюсь і помираю.
Я зраджую тебе, та, клянучись Мені в любові, зраджуєш ти двічі, Довір'я й клятву, що в одне зійшлись, Ламаєш, хай-но одверну я вічі.
Чом я тебе в невірності виню, Як сам невірним був? Моя кохана, Я наскрізь бачу всю твою брехню, Та всі мої присяги – теж омана!
Я клявся, щоб твою пройняти лож, Твоєю чесністю і добротою, Я очі закривав на все або ж Їх змушував тебе вважать святою.
Божився я, що чиста й вірна ти, – Та це брехня, їй краю не знайти.
Я знатиму, як прийде мить остання: Одне і те ж – кохання і конання.
123
Ні, часе, не хвалися, змін нема; Нові ти зводиш піраміди й вежі, Щоб здивувати нас, але дарма – То все старе, лише в новій одежі.
Ми любим, щоб усе було старим, Бо наші дні короткі; ти, одначе, На нас пускаєш новизну, як дим, Щоб затуманилося око зряче.
Реєстрами своїми нас не муч, Все в них брехня – минувшина й сучасне; Все робиш поспіхом, нашвидкуруч, Одне засвічуєш – та інше гасне.
Твоєї не лякаюся коси, Я правдолюб, а ти брехун єси!
124
Якби любов моя була дитям Випадку, то, подібно до байстряти, У бур'янах коло огидних ям Повинна б з волі часу розквітати.
Вона ж не випадкова – хай ідуть На неї всі нещастя та знегоди, Посміхнена погорда, рабська лють, Жага й злоба принадливої моди,
Розсудливість холодна і стара – Та не страшні вони моїй любові, Сама ж вона несхитна, мов гора, Звелась над примхи часу тимчасові.
Хай це посвідчить часу скоморох, Що злом прожив, але для блага здох.
129
Безстидства дух у хтивості живе, А в дії хтивість – що то за потвора! – Лжесвідчить, убиває, нищить, рве, На дикощі й падлюцтво завжди хвора.
Її ненавидиш і любиш ти, Мов довелось наживку проковтнути, Яку дають, щоб з розуму звести, Щоб жертва не злякалася отрути.
Летиш за нею, прагнеш те піймать, Що тягне вже само тебе до згуби, На пробу – то блаженство й благодать, А потім – біль, шахрайство ядозубе.
До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть, Ніхто не обминає згубну путь.
137
Сліпа любове, що вчинила ти З моїми потьмянілими очима? В красі не можу я краси знайти, Стає потворність, наче врода зрима.
Причалили хай очі залюбки В тій гавані, де всім човнам просторо. Чому на мене ти куєш гачки Із помилок мого слабкого зору?
Те, що лише моїм було колись, Тепер належить всім – хіба ж я буду Кричати – це неправда, подивись, Як сяє чистотою купа бруду?!
Я бачу: правди в правді вже нема, Мене поглинула брехні чума.
138
Клянеться мила в правді без упину, Я бачу – то брехня, та вірю їй, Коли мене приймає за хлопчину, Ненавченого в школі життєвій.
Так, юнаком вона мене малює, Хоч знає, що пройшла моя весна. Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує – Тут з двох сторін панує лож одна.
Моя кохана побрехати рада, Я рад: за юного беруть мене! О, то закоханих найбільша вада – Довір'я неправдиве й показне.
Ми дурим одне одного навзаєм І наші вади брехнями влещаєм.
144
Є дві любові, мов два духи, в мене – Два янголи, що борються тихцем; Дух кращий – то хлоп'я благословенне, Дух гірший – то жона з хмурним лицем.
Вони обидва володіють мною. Жадає в образі жіночім зло Мого святця зробити сатаною, Затьмарити його сяйне чоло.
Мій добрий дух борониться запекло. Не знаю, стане чортом він чи ні, Та знаю, що два янголи – це пекло, Моя душа – це ж місце їх борні.
Вестиму в сумнівах життя суворе, Допоки, зло в мені добра не зборе.
146
Душе, навіщо прикрашати прах, Де ти знайшла притулок на хвилину, Кувати золотом на хаті дах І зовні розмальовувати глину?!
Нащо тобі те в'януче майно Вбирати в пишні розкоші й оздоби, Коли на нього ждуть уже давно Його єдині спадкоємці – хроби?!
Душе, дай плоті чахнути! Живи Лише святим! Купуй собі години Безсмертні, недосяжні для черви І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере, Годуйся смертю, і вона помре.
147
Моя любов – гарячка; день при дні Вона лише наснажує хворобу, Розпалює жадання маревні, Бажаючи звести мене до гробу;
Лікує розум мій мою любов, Та доктор той вже в мене не буває, Бо тих його суворих настанов Я не хотів триматись, я – в одчаї;
Бажання – смерть, але не збутись їй, Бо ліки не дають мені сконати; Шаленець, я зробився сам не свій Од правди, що її не хочу знати;
Я вірив: ти і чиста і ясна, Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.
151
Любов не знає докорів сумління, Хоч, звісно, совість – то її дитя. Облуднице, мої гріхопадіння – Ява твого гріховного життя. –
Як зрадиш ти, я, наче для відплати, Розпусті віддаю спрагненну плоть; їй дозволяє дух тріумфувати, Являти жизняну й нестримну хоть.
А слова іншого й не прагне тіло, Ти тілу – нагорода дорога; Воно готове коло тебе сміло І падати, й вставати, як слуга.
Любов – вставання й падання без краю, Я в ній народжуюсь і помираю.
152
Я зраджую тебе, та, клянучись Мені в любові, зраджуєш ти двічі, Довір'я й клятву, що в одне зійшлись, Ламаєш, хай-но одверну я вічі.
Чом я тебе в невірності виню, Як сам невірним був? Моя кохана, Я наскрізь бачу всю твою брехню, Та всі мої присяги – теж омана!
Я клявся, щоб твою пройняти лож, Твоєю чесністю і добротою, Я очі закривав на все або ж Їх змушував тебе вважать святою.
Божився я, що чиста й вірна ти, – Та це брехня, їй краю не знайти.
- 1
- 2