Вільям Шекспір

ОДИНАДЦЯТЬ СОНЕТІВ

Вибрані сонети Шекспіра в перекладах Івана Франка

XIV

З небесних зір не вмію я читати,

Проте астролог я, хоч про февральні дні,

Зарази, війни, біди й дорожні

Не вмію віщим духом провіщати.

Хоч не звіщу, чи завтрашній день полю

Дощ принесе чи бурю або град,

З знаків небесних теж не вмію розізнать,

Яку царям судьба готує долю.

Твої очиці — те сузір’я ясне,

В котрім я правду вичитав такую:

Коли ти синові все лишиш у наслідді,

То житиме краса і правда в світі;

А як не лишиш, то напевно пророкую,

Що враз з тобою і краса, і правда згасне.

XXVIII

І як же щастя знов мені зазнати,

Коли пропали ліки супокою,

І муки дня не хоче ніч втишати,

День мучить ніч, а ніч його чергою;

Коли враги відвічні, ніч і день,

Зв’язались, щоб в’ялить мене стражданням;

День працею, ніч сумом і риданням,

І труд мій час розділює лишень?

Дню лестячись, кажу; який ти гарний,

Сум украша його, як стане хмарний,

І ніч лещу: як в небесах не стрітиш

Ні зірки, сам ти всю її освітиш!

Та кождий день мій біль довжить, не спинить,

І кожда ніч його ще тяжчим чинить.

XXIX

Неласкаві на мене щастя й люди,

І на свій стан я, де піду, там плачу,

В глухеє небо і у власні груди

Звертаю зір, клену судьбу ледачу.

Бажаю буть багатшим на надію;

Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,

Отсього хист, оттого власть дістати,

Все тим не рад, що маю і що вмію.

Аж сам горджу собою за ті хиби!

Та як тебе згадаю, з мого серця,

Мов жайворонок із плідної скиби,

До неба вранці моя пісня в’ється.

Як лиш твою любов солодку нагадаю,

Своєї долі я й за трон не заміняю.

XXX

Коли в солодкій тиші любих дум

Я спомини минулого збираю,

Чимало страт оплакує мій сум,

До давніх сліз новії доливаю.

І виступає на очах росиця

За другами, що смерті тьма пожерла,

І щедро знов перлиться сліз криниця,

І туга воскреса, що здавна вмерла.

Я важко мучуся минулим горем,

І жаль до жалю додаю раптово;

Колишній сум бушує новим морем,

Що сплачено давно, плачу наново.

Та як до тебе зверну свої мислі —

Всі страти віднайшов, всі смутки присли.

XXXI

У твоїй груді всі серця заперті,

Які оплакував я, мов мерців,

В ній зміст любові і любовних снів.

Тих другів, що я мав за здобич смерті.

Чимало сліз жалібних і святих

Любов сердечна з моїх віч вточила,

Як дань мерцям, що їх земля покрила, —

А се їх ти у грудях крив своїх.

Тому ти гріб живучої любові,

Обвішаний вінцями мого жалю,

І кождий дав тобі часть мого паю,

І всі паї — твої тепер...

Всі, кого я любив, живуть у тобі,

А з ними всіми ти живеш у мні.

LXVI

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спугана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива —

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною.

LXXVI

Чом бідний так на новину мій спів,

Не строїться відмінно все для моди?

Чом я не силуюсь, як іншим се уходить —

Пишних, надутих добирати слів?

Чом мисль моя одно й однаке все

Одіння носить, просте і щоденне?

І легко взнать мене, бо кождеє слівце

На свого творця вказує, на мене.

Про тебе, любко, я раз в раз співаю,

Про тебе, мого співу й серця раю!

В старі слова ввесь дух свій я вкладаю.

Тобі даю, що вже твоє здавен.

Як сонця схід і захід все ясен;

Так спів мій все новий, хоч все оден.

Писано д[ня] 17 грудня 1882, друковано в «Зорі» 1884 р.

XCVI

Сі говорять: твоя хиба —

Молода ти і пуста;

Ті говорять: до лиця се

Молодощам пустота.

Та чи хиба, чи прикмета,

Люблять всі тебе проте;

З хиби кождої у тебе

Вже й прикмета наросте.

Як на пальці у цариці,

Що тронує вище нас.

Навіть найпідліший камінь,

А уходить за алмаз,

Так твої всі блуди й хиби,

Скільки їх у тебе єсть,

Ще й красять тебе, принаду

Надають тобі і честь.

CXXX

У моєї пані очі

Не такі, як сонце, ні,

І коралі червоніші

Від пурпури уст її.

Коли білий сніг, то певно,

Що смаглява в неї грудь;

Коли волос — дріт, то в неї

Дроти чорнії ростуть.

Бачив я всілякі рожі —

І червоні й білі теж,

Та таких на личку в неї

Рож ти певно не найдеш;

І багато розкішніших

Пахощів нам вироста,

Аніж ті, якими дишуть

Мої милої уста.

Я люблю її розмову,

Хоч докладно знаю сам,

Що музика приємніше

Гомонить моїм ушам;

Як богині ходять, сього

Я не бачив ані в сні;

Моя пані, як і всі ми,

Ходить просто по землі.

CXXXI

Тиранка ти, о так, така твоя вже вдача,

Як всіх тих, що краса жорстокими зробила;

Бо добре знаєш, що моя душа гаряча

Тебе, мов жемчуг найцінніший, обіймила.

Дехто в лице твоє загляне й обізветься:

«Чого б його зітхать і мучиться так гірко?»

Брехня! Хоч голосно се з уст і не зірветься,

Та я в душі клянусь: «Брехня се, люба зірко!»

Що не фальшиво клявсь, про се мене впевняє

Та тисяча зітхань при згадці про твій вид.

Хто хоче, білий цвіт над все най величає;

У мене чорний — верх над усіма держить.

Та чорна вдача в тебе, ось в чім горе!

І відси, думаю, і йдуть всі поговори.

CXLIII

Як господиня дбала без упину

Слідить курчатко, що втекло від хати,

Свою на землю посадить дитину,

Сама ж курчатка побіжить шукати;

А тим часом дитя кричить і плаче

І все за нею кличе: «Мамо, мамо!» —

Вона ж нічого не вчува, не баче,

Поки курчатка не знайде, — так само

Й ти того, що втіка від тебе, прагнеш,

А я, дитя, зову тебе з сльозами:

«Вернись до мене, як мету свою осягнеш!

І поцілуй, і будь мені замісто мами!

І втихне плач мій, сліз