149
Що не люблю, картаєш. О, жорстока! Ти пригадай, в незгодах як тебе Оберігав, немов зіницю ока, Мій деспоте, як не жалів себе.
Чи з ворогом твоїм я був у змові? Любив когось, що зневажала ти? Чи не шукав собі докори нові, Щоб до заслуг і гнів твій віднести?
Якої б тут гордині встояв спротив, Щоб зневажать тебе за розпач свій, Якщо й твій гріх миліший за чесноти, Й наказ для мене – кожен погляд твій?
Ненавидь! Злись! Мені вже все одно: Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.
150
О, звідки ти черпаєш стільки сили В сердець змаганні вигравать борню, Щоб зору любе я вважав немилим І присягавсь, що світло шкодить дню?
Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?– Як їй не личить безсердечність справ. Таке могуття у твоїм лукавстві, Що все в тобі, й найгірше, покохав.
Хто вчив тебе любов’ю надолужить, Що вчинками ти б нанівець звела? Як те люблю, що інший хтось паплюжить – Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.
Якщо любов так збуджує твій гріх – Люби й мене, не позбавляй утіх.
151
Любов ще юна, щоб сумління муки Їй відати, хоч то – її плоди. Мені грішить ти не давай спонуки, Бо і своїх вад явиш цим сліди.
Тобою зраджений, на відкуп плоті Все віддаю, що у душі бринить; Й не золоту – дешевій позолоті Вона радіє, й шал цей не спинить.
Твоє ім’я вже сповнює жагою; Царице, я б вже тим гордитись міг, Що дозволяла буть своїм слугою, Стать поруч себе, впасти біля ніг.
Знімає навіть докори сумління Любов, що знає злети і падіння.
152
Я клявсь любить тебе й не стримав слова, Ти ж два зламала в присягань борні: Подружня вірність зраджена і нова Любов, в якій ти так клялась мені.
Що в двох винить, коли прийшлось самому Клятвопорушником буть двадцять раз? Тобою клявсь, й твоя вина у тому, Що все звелось лиш до порожніх фраз;
Бо я боживсь: нема душі і тіла Понад твої, в чеснотах присягавсь, Ставав сліпцем, щоб ти одна світила, Очам велів, щоб зір мій помилявсь.
Я клявсь, що ти невинна і свята: О, як брехнею оскверняв уста!
153
Амур лиш задрімав, як ухопила Проворна німфа факел з його рук І у воді холодній загасила Вогонь, що завдавав сердечних мук.
Від полум’я любовного взяла Вода таку цілющу й дивну силу, Що багатьох на ноги підвела, Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.
Він і мене тим факелом торкнувсь, Від подруги очей знов запаливши; І в серці враз любовний щем проснувсь. Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.
Вода і жодна із земних речей Не зцілять – лиш вогонь її очей.
154
Божок кохання якось задрімав, Поклавши поруч смолоскип любовний. Гурт німф веселий мимо пробігав, Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.
Одна з них, найцнотливіша, вогонь, Що смертним стільки мук завдав сердечних, Вхопила й кинула в струмок його, Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.
З тих пір вода, що смолоскип згасила, Завжди гаряча, навіть хай зима: Від всіх недуг її цілюща сила; І я там лікувавсь, та все дарма.
Любов нагріла воду, мов вулкан, – Саму ж не остудив би й океан.
2
Сонети 135 і 136 побудовані на грі слів. Скорочене ім’я поета від “William” – “Will”, а слово “will” в перекладі з англійської означає «воля, бажання»(обратно)