- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (79) »
що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…
— Руденька, га?..
Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:
— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…
Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.
— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?
Назар звів брови:
— Тобто?
Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.
— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.
— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.
Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.
Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку. З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки: — Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити. Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло. — Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму? Назар схвилювався: — Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення… Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом. — Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався… Клавдій кивнув: — Еге ж… Він ніяк не дорослішав. Професор переможно скинув голову: — Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш? Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку: — А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно? — Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд! Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі. — А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував… — Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля? — Думаю, десь у жовтні. — Ще не визначились? — здивувався гість. Господар благально скинув руки: — Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь. — Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій. Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку: — Юле… Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя: — Га? Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці: — Юле… От же… Не знаю, як сказати. — Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?.. Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей: — Звісно, ти знаєш, що вона відьма? — Хто? — по-дурному перепитав Юліян. — Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?.. — Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?! — Івга, — роздумливо повторив Клавдій. — Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд: — Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я. Професор сів. — Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала? — Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!.. У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем. Його співрозмовник витримав паузу: — Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку? Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю. — Юлеку… — Замовч. З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений: — Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?! Професор відвернувся: — Будь такий ласкавий, звари нам кави. Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик. — Батьку… — Назаре. Гість несподівано посміхнувся: — Усе гаразд. Іди… Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин. — Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах… — Що ти верзеш?! Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав. — Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве… Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток: — Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини… — Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її… — Любить?! Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно. — Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю. — Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді… — Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би… — Та
Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку. З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки: — Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити. Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло. — Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму? Назар схвилювався: — Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення… Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом. — Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався… Клавдій кивнув: — Еге ж… Він ніяк не дорослішав. Професор переможно скинув голову: — Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш? Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку: — А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно? — Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд! Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі. — А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував… — Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля? — Думаю, десь у жовтні. — Ще не визначились? — здивувався гість. Господар благально скинув руки: — Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь. — Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій. Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку: — Юле… Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя: — Га? Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці: — Юле… От же… Не знаю, як сказати. — Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?.. Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей: — Звісно, ти знаєш, що вона відьма? — Хто? — по-дурному перепитав Юліян. — Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?.. — Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?! — Івга, — роздумливо повторив Клавдій. — Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд: — Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я. Професор сів. — Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала? — Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!.. У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем. Його співрозмовник витримав паузу: — Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку? Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю. — Юлеку… — Замовч. З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений: — Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?! Професор відвернувся: — Будь такий ласкавий, звари нам кави. Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик. — Батьку… — Назаре. Гість несподівано посміхнувся: — Усе гаразд. Іди… Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин. — Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах… — Що ти верзеш?! Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав. — Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве… Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток: — Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини… — Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її… — Любить?! Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно. — Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю. — Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді… — Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би… — Та
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (79) »