що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…

— Руденька, га?..

Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:

— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…

Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.

— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?

Назар звів брови:

— Тобто?

Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.

— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.

— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.

Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.

Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.

З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:

— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.

Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.

— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?

Назар схвилювався:

— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…

Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.

— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…

Клавдій кивнув:

— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.

Професор переможно скинув голову:

— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?

Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:

— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?

— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!

Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.

— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…

— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?

— Думаю, десь у жовтні.

— Ще не визначились? — здивувався гість.

Господар благально скинув руки:

— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.

— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.

Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:

— Юле…

Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:

— Га?

Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:

— Юле… От же… Не знаю, як сказати.

— Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?..

Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:

— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?

— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.

— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..

— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!

— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.

— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:

— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.

Професор сів.

— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?

— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..

У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.

Його співрозмовник витримав паузу:

— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?

Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.

— Юлеку…

— Замовч.

З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:

— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!

Професор відвернувся:

— Будь такий ласкавий, звари нам кави.

Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.

— Батьку…

— Назаре.

Гість несподівано посміхнувся:

— Усе гаразд. Іди…

Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.

— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…

— Що ти верзеш?!

Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.

— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…

Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:

— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…

— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…

— Любить?!

Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.

— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.

— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…

— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…

— Та