образи,

А це було б мені вчинити важче,

Ніж вам мене скарати.

Герміона

Отже, я

Не страх тюремний ваш, а господиня.

І нині я спитати хочу вас

Про пустощі, які ви вдвох чинили

В дитинстві,— ви ж були тоді, напевно,

Гарненькі королевичі?

Поліксен

Були ми,

Прекрасна королево, хлопчаками,

Не думали про завтра чи позавтра,

А вірили в дитинство на віки.

Герміона

І мій король був неслухом найбільшим?

Поліксен

Були ми наче близнюки-ягнята,

Які вибрикували на траві

Та мекали в невинності своїй,

Не відаючи зла й того, що хтось

Пізнав його вже на своїм віку.

Якби оте життя могло тривати,

Якби гаряча кров не розігріла

Нам душі, небу ми б відповіли:

«Ми вільні від спадкового гріха,

Ми безневинні!»

Герміона

Отже, з тих часів

Змінились ви?

Поліксен

Ласкава королево,

Спокуси випробовували нас,

В ті давні дні дівчатком ще була

Моя дружина, як і ви самі

Ще не схрестили погляд ваш ясний

Із поглядом Леонтовим.

Герміона

О боже!

Спиніться, бо ще скажете за мить,

Що ми — і я, і ваша королева, —

Дві демониці! Та скажіть іще щось.

Жінки, відповімо ми за гріхи,

В які ввели вас, — тільки за умови,

Що ви уперше з нами согрішили

І тільки з нами досі грішите,

Не ваблячися на спокуси інші.

Леонт

Він здався?

Герміона

Він лишається, владарю.

Леонт

Відмовою мені він відповів.

А ти ніколи, люба Герміоно,

До ладу так іще не говорила.

Герміона

Ніколи?

Леонт

Крім одного тільки разу.

Герміона

Як? Тільки двічі так я говорила?

Коли ж був перший раз? Скажи, благаю.

Годуйте нас ласкавістю своєю,

Так, як худобину господар мудрий.

Бо добре діло, вмерши у мовчанні,

Спричинює загибель тисяч дій,

Що йдуть за ним. Бо ваші похвали —

То нам платня: цілунок ваш гарячий

Спонукує нас бігти сотню миль,

Але канчук не змусить нас пройти

Й ста кроків. Мій останній добрий вчинок

Зостатись змусив короля. А перший?

Останньому він старшим братом був.

Чи справді звався Милосердям він?

Коли це трапилось? Скажи-но швидше!

Леонт

Гаразд. Було це в день, коли померли

Три нескінченні місяці гіркі,

І я узяв твою біленьку ручку,

І поспіхом освідчився в коханні,

І ти сказала: «Я навіки ваша!»

Герміона

Було то милосердя! Отже, я

Зуміла двічі мовити доречно:

Уперше здобула навіки мужа,

А вдруге — друга на короткий час.

(Подає руку Поліксенові, і вони відходять)

Леонт

(убік)

Як палко! Змішувати стільки дружби, —

Однаково, що змішувати кров.

Як серце затремтіло: мов танцює,

Та не від радощів. Якби ж то їй

Лише гостинна, щедра й щира вдача

Слова ці диктувала... Може, й так?

Але чому вони стискають руки

І гладять пальці, чом усмішки їхні

Такі, неначе завчені завчасно,

Чому вони, — моя жона і друг мій, —

Мов олені, зацьковані хортами,

Зітхають і тремтять? Але мій розум

І серце не погоджуються з цим.

Мамілію, чи справді ти мій син?

Мамілій

Так, мій владарю добрий.

Леонт

Справді? Так?

От молодець! О, ти замурзав носа?

А він же, кажуть, викапаний мій!

Та й ти усім на мене дуже схожий,

Якби лише худіший трохи був.

Ні, вибач, не худіший, а... стрункіший.

Бо ж то лише бика, теля й телицю

Худобою всі звуть, хоча й не завжди

Вони худі. А той собі все грає

На клавішах її руки! Ходімо,

Теля брикуче. Ти ж моє теля?

Мамілій

Так, ваше, пане.

Леонт

Мав би ти чоло

Моє похмуре, з гулями,* то й зовсім

На мене був би схожий. Мов дві краплі

Води, з тобою схожі ми: так кажуть

Жінки, вони ж сказати можуть будь-що.

Та хай вони брехливі будуть, наче

Перефарбована жалоба, чи

Вітри, вода, чи шулер, що мішає

У грі з моїми картами свої, —

Однаково на мене схожий хлопець...

Ходімо, паже! Лазуровим зором

Поглянь на мене, парубче прегарний!

Моєї плоті шмат! Невже можливо,

Що матінка твоя... Жаго! Ти б’єш

У ціль, ти неймовірне робиш дійсним,

Ти мрію в спільниці береш собі,

Із тим, чого нема, вступаєш в змову,

І те ніщо поєднуєш із чимось,

Забувши всякий глузд, а потім я

Це помічаю, й мозок мій палає,

А лоб свербить, немов ростуть там роги.

Поліксен

Про що замислився король?

Герміона

Здається,

Збентежений він чимось.

Поліксен

Що, королю,

Вам сталося? Що вас турбує, брате?

Герміона

Ваш вигляд свідчить: щось вас непокоїть.

Скажіть же, що?

Леонт

Та ні, усе гаразд.

Як іноді природа виявляє

Своє шаленство й ніжність для розваги

Твердих сердець! Вдивляючись у риси

Мамілія, я наче відступив

Назад на двадцять три — не кроки! — роки.

Побачив я себе в штанцях куценьких,

В зеленім оксамиті і з кинджалом

У піхві, — щоб поранитись не міг

Прикрасою, яка таїть загрозу,

Як всі прикраси. Схожий був тоді я

На цього хлопця, зернятко, стручечок.

Мій друже, як підсунуть блискітки

Неждано замість злота, візьмеш їх?*

Мамілій

Ні, не візьму — я битимусь, владарю.

Леонт

Хай випаде тобі щаслива доля!

Чи любите, мій брате, ви, як я,

Свого малого принца?

Поліксен

Вдома я

Коли буваю, владцю, все для мене:

І радість, і турбота, й відпочинок,

Найближчий друг — а часом ворог мій,

Нахлібник, і солдат, і муж державний.

Липневий день коротший за грудневий

Із ним; його ясна дитинність — ліки

На дум тягар, що труїть кров мені.

Леонт

Так само і оцей паничик мій

Мені життя скрашає. Любий пане,

Ми підемо удвох з ним прогулятись,

А ви свої найважчі кроки зважте.

Ти ж, Герміоно, доведи мені

Свою любов, ушанувавши гостя.

Не дорожися з тим, що ми тут маєм

За найдорожче. Знай, що після тебе

І після юного цього пірата

Найближчий він для серця мойого.

Герміона

Як забажаєте побачить нас,

Ми будемо в саду на вас чекати.

Ви прийдете?

Леонт

Годіть своїм бажанням,

А я знайду вас скрізь.

(Убік)

Уже гачка

Закинув я, та вам його не видно.

Ану ж бо, ну ж!

Як дзьоб вона до нього підіймає,

Узброює себе у безсоромність,

Бо все те дозволяє чоловік!

Поліксен,