гігантського огиря за цей час змінила становище. Шия тварини, доти похилена мовби у співчутті над простертим тілом господаря, тепер простяглася на всю довжину до Барона. Очі, доти невидні, мали тепер у собі дужий і людський вираз, паленіючи огневою, незвичайною червінню, і отвертий писк знавіснілого видно коня виставляв на всю видноту його замогильні, огидні зуби.

Не стямившись від жаху, молодий Барон непевним кроком кинувсь до дверей. Коли він їх навстіж одкинув, раптовий блиск червоного полум’я, бурхнувши в кімнату, одбив чітку його тінь на тремтющу тканину; і він задрижав, спостерігши, що ця тінь — поки він стояв на порозі — зайняла таке саме становище і як-найточніше збіглася обрисом із безжальним і переможним убивцею Сарацина.

Щоб полегшити пригнічений дух, Барон поспішив на вільне повітря. Біля головної брами палацу він зустрівсь із трьома конюхами. З превеликими труднощами, з явною небезпекою для життя вони стримували конвульсивні ривки гігантського, вогненної масти коня.

― Чий кінь? Де ви впіймали його? ― спитався юнак сварливим і грубим тоном, одразу збагнувши, що таємничий румак в гобеленній кімнаті був достеменним двійником ції шаленої животини, що стояла ось перед його очима.

― Це ваша істна власність, Сір, ― відповів один із конюших, ― принаймні на нього не заявляє права ніякий інший господар. Ми вловили його на бігу — він весь димів та пінився люттю — коли він скакав одвідтіль, від пожежі, від Берліфітцінґа стаєн. Подумавши, що цей кінь до заводських чужоземних коней старого Графа, ми привели його назад як приблудного. Та стаєнні там не признали йому ніякого ймення; а це дивна річ, бо на нім же явні знаки, що він ледве вирятувавсь із огню.

― До того ж, і випалене тавро В. Ф. Б. зовсім явне стоїть йому на лобі, — доточив другий конюший; — я гадаю, не що це єсть, як тільки ініціяли Вільгельма фон-Берліфітцінґ, — але весь замок стоїть на тім, що нічого не знає за цього коня.

― Річ надзвичайно дивна! — сказав молодий Барон замисленим тоном, видимо, сам не свідомий значіння своїх слів. ― Ви кажете, це знаменитий кінь — чудесний кінь; одначе, як ви справедливо замітили, підозринний і норовистий на вдачу. Так чи інак, хай буде мій, — додав він по павзі, ― може такий їздець, як Фредерік Метценґерштайн, чи не зуміє приборкати хоч би й самого диявола із стаєн Берліфітцінґ.

― Ви помиляєтесь, Пане: цей кінь, як ми либонь і сказали, не із Графових стаєн. Коли б так, ми занадто знаємо службу, щоб привести його перед очі дворянина Вашого роду.

― Справді! ― завважив сухо Барон; і в цю мить паж із спальних покоїв прибіг від палацу поспішним кроком і з зарум’яненим видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малий кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.

Молодий Барон в час ції розмови виглядав немовби схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.

― Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? — рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.

― Ні! ― мовив Барон, повернувшися прикро до того. — Помер, ви сказали?

― Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожадана звістка.

Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:

― Як це сталось?

― В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.

― Спра-а-авді! ― покликнув барон, наче поволі й розважно з’ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.

― Справді, — відказав знов васал.

― Скандал! — мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.

З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішньому поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного маєтку, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства — хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий, вогненної масти кінь, що ним він раз-у-раз відтоді виїздив, мав якесь таємниче право називатися його другом.

Численні запрошення від сусідства іще довго, однак, час від часу надходили. «Чи не зволить Барон вшанувати своєю присутністю наше свято?» «Чи не має охоти взяти участь у наших ловах на ведмедя?» ― «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде» були гордовиті й короткі відповіді.

Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти — раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи — раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.

Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків — забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння і гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.

Справді, Баронова неподобна прив’язаність до новопридбаного коня — прив’язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очах усіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня — в глупу ніч — слабий чи здоровий — в погоду і в бурю — молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.

Крім того, були ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського,