обряджено, як ви бачите!

Я визнав свою вдячність поклоном: незможне чуття блиску, ароматів, музики разом із несподіваною ексцентричністю його поводження та манір заваджали мені виявити словами моє вшанування до того, на що я міг би був спорудити який комплімент.

— Тут, — провадив він далі, встаючи, опершись на мою руку та проходжуючись округ кімнати, — тут є картини, від Греків почавши, до Чімабуе* і від Чімабуе до наших часів. Багато з них дібрано, як бачите, з малим уважанням на ходячі погляди естетів. Всі вони, одначе, становлять належну окрасу для такої, як ця, кімнати. Тут також є кільки шедеврів незнаної величи; а тут незакінчені малюнки людей, у свій час славних, котрих навіть і самі ймення проникливість академій лишила в уділ мовчанню та мені. Що ви думаєте, — сказав він, повернувшися прикро до мене, — що ви думаєте за цю Мадонну della Pieta?

— Це справжній Ґвідо*, — відказав я з усією запальністю моєї натури, бо давно вже неухильно вдивлявся на цю побідну красу. — Це справжній Ґвідо! — яким способом ви могли добути її? Це безперечно, те саме в малярстві, що Венера в скульптурі.

— Га! — сказав він замислено, — Венера — прекрасна Венера? — Венера Медіцейська? — з малою голівкою та визолоченим волоссям? Частина лівої руки (тут його голос впав до нечутности) і вся права реставровані, і в кокетливості цієї правої руки, на мій погляд, квінтесенція всілякої афектації. Мені дайте Канову! Аполлон, це теж копія — нема жодного сумніву — такий сліпий безумець, як я, негоден розглядіти уславлену натхненність Аполлона. Нічого не вдієш — даруйте мені! — нічого з собою не вдію, що мені кращий Антіной. Чи не Сократ це сказав, що різьбяр знайшов свою статую в мармуровій брилі? Тоді Мікель-Анджело ніяк не був оригінальний в своїй строфі —

«Non ha l’ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circonscriva».*

Я сказав уже а чи маю сказати, що в манірі справжнього джентлмена ми завсіди відчуваємо відміну від поведінки людини вульгарної, не бувши зразу спроможні визначити, в чім полягає ця відміна. Приклавши це зауваження в його повній силі до зверхнього поводження мого знайомого, я відчував у знаменний цей ранок, що воно іще більш підходить до духовної його вдачі й постави. Я не можу визначити краще цю особливість духу — вона ставила його так далеко осторонь від усіх інших людей — як тільки назвавши її властивістю напружного і повсякчасного мислення, що проймав собою всі його найзвичайніші навіть діла — закрадаючися в моменти забави, вплітаючись навіть у пориви веселости — як єхидни, що викручуються з очей заскалених сміхом масок по карнизах храмів Персеполісу.

Я не міг, одначе, не помічати повторне, крізь мішаний легко-урочистий тон, що ним він сквапно торкався різних маловажних тем, певну трепетність — рід нервового зворушення в поводженні й мові — невпокійну піднесеність в манірі, що видавалась мені незрозумілою, а подеколи навіть сповняла мене тривогою. Часто також, запинившися посеред фрази, що її початок він очевидно забув, він, здавалося, прислухався з найглибшою увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.

Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту — уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця — уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям — жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:

Моє серце, ти всім була,

чим світ мені повнів —

Ти мов острів зелений була

у водяній далині.

В гаях твоїх гойний цвіт палав,

і цвіт той був мені.

Сліпуча без міри мить!

Мов сон Надія встає –

так і геть летить!

Чуєш, там клич роєм

«Вперед!» — але вмерла хіть:

В минуле залинуло серце моє,

стало — німує — мовчить.

Хто рай пожарем спалив

і серцю смерть прорік?

«Навік — навік — навік»

(так б’ють у берег мій вали,

так гучить буряний крик)

Не злітають увись ранені орли,

не заквітне дуб-громовик!

Дні мої стали в мріях.

Всі мої тайні сни

там, де твій зір зоріє,

де хода твоя бренить, −

в танцях таких легковійних,

в краях таких чарівних!

Давно на пінявих тих валах

за тобою заникли вісті.

В старечі руки ти віддала

свої красоти чисті.

А що ж мені — цих хмар імла,

цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття; але місце їх написання, мушу признатися, чимало мене збентежило. Воно зразу підписане було Лондон — потім старанно закреслене, але не так цілковито, щоб затаїти це слово від допитливого ока. Кажу, це чимало мене збентежило, бо я гаразд пам’ятав, що в попередній розмові з моїм другом я саме спитався, чи не стрічав він коли Маркезу Ментоні в Лондоні (вона за кільки років перед одружінням жила в цьому місті), і він своєю відповіддю, коли не помиляюсь, дав мені зрозуміти, що зроду не був у столиці Великобританії. Можна ще тут згадати, що мені не раз лучалося чути (звичайно, без віри до такої неймовірної поголоски), що той, за кого я тут кажу, був не тільки з роду, але й вихованням англієць.

— Тут є одна картина, — сказав він, несвідомий того, що я знайшов цю трагедію, − тут є іще одна картина, що її ви не бачили, — і одкинувши в бік завісу, він розкрив мені портрет Маркези Афродіти, зроблений на ввесь зріст.

Людська вмілість не могла дати більше в зарисуванні її надлюдської краси. Та сама воздушна постать, що стояла переді мною минулої ночи на сходах Герцогського Палацу, знову стала тут перед мене. Але в виразі її обличчя, наскрізь осяяного усміхом, таїлась іще (незбагненна вада!) та гармонійна печать меланхолії, що невідлучно живе повік із досконалістю прекрасного. Її зігнута права рука лягла на лоні. Лівою вона вказувала долі на дивного вигляду вазу. Мала, ладна нога, одна тільки видна, ледве торкалась землі; і заледве розбірні в осяйному воздусі, що мов би кругом сповивав і стеріг святиню її краси, мріли два