- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (39) »
обіду. І не самій, а з кухаркою, що якраз вирушає до магазину по продукти.
Тим часом у таборі проводився конкурс малюнка на асфальті, у якому Софійка ненароком ще й відзначилась. Хоча починалось усе не так уже й гладко.
Тема: літо і дружба. Не дуже розженешся! Ну, квіточки, метелики як представники літа — це простіше. А друзі? Софійка вперше виявила, що не має подружок. А малювати всяких хлопців на зразок Сашка — не так зрозуміють.
Врешті-решт зобразила Чорнобілку.
— Який симпатичний песик! — запищали дівчата, з’юрмившись над юною художницею.
От і дружи з такими! Що того не зрозуміли б, що цього…
Зате коли Алла Іванівна попросила намалювати по центру сонце, Софійка перевершила всіх.
Бо хто не брався, у кожного сонце виходило якимось кривобоким. А вона присіла, обкрутилась навколо себе, тримаючи крейду у витягнутій руці. От вам коло — рівнісіньке!
Всі тільки ахнули.
— Молодець! — похвалила вожата. — А тепер протягнімо від нього промінці до окремих картинок! Усі ми — діти Сонця! Вийдуть справжні Літо і Дружба!
Захоплено кинулись проводити промені.
— А ти винахідлива! — почула біля себе голос.
Ой, який опецьок! Бідолашний! Чому він не худне? За нього ж ніхто заміж не схоче!
Змірявши сердегу співчутливим поглядом, усе-таки спромоглась на ввічливе:
— А-а-а, дрібниці.
Коли оголошували переможців, серце тривожно затріпотіло.
— Перемогла… — При цих словах старшої вожатої Софійка скромно опустила голову і підготувалася ступити крок. Яким буде приз? Набір олівців? Альбом для фотографій? А може… мобілка, може?
— Перемогла… дружба-а-а! — радісно вигукнула старша вожата.
Всі трохи ніяково загули: видко, не лише Софійка приміряла на себе лаври. Такої суперниці не сподівався ніхто…
І призів нікому не довелося вручати!
Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько. Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю. — У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями. — Га? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає! — А хто ж тоді учора вночі так гарно грав? — О, доцю, не питай! — А все таки? — Ой, то, доцю, наш знаменитий… — Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане! Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей. Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку. — Допомогти? — просокорила запобігливо. — Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами. Гм, що ж вони приховують? Хоча… для села може бути незвичайною будь-яка гра на фортеп’яно!.. Але ж школа… Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені. — У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше. — Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця. — Але ж… Он і школу закриватимуть… — А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!.. Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше! А нічна музика — якби тільки й горя!
У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта… І з жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і «Місячної сонати»? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день… Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався! На асфальті — аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині — якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати? Хто ж автор? Це справжній талант! Перше місце можна б і дати! — Ку-ку! Привіт! — пролунало із-за паркану. Вслід за вітанням у дірку пролізла рум’яна кучерява дівчинка років дванадцяти. Раніше Софійці щастило на знайомства із людьми, котрі вилазили переважно з кущів. Дірка в паркані — вже щось новеньке. — Ти намалюва’? Гарно! — Дівчинка зупинилась поруч із Софійкою над малюнком. — На жаль, це
Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько. Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю. — У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями. — Га? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає! — А хто ж тоді учора вночі так гарно грав? — О, доцю, не питай! — А все таки? — Ой, то, доцю, наш знаменитий… — Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане! Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей. Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку. — Допомогти? — просокорила запобігливо. — Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами. Гм, що ж вони приховують? Хоча… для села може бути незвичайною будь-яка гра на фортеп’яно!.. Але ж школа… Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені. — У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше. — Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця. — Але ж… Он і школу закриватимуть… — А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!.. Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше! А нічна музика — якби тільки й горя!
4. Ку-ку! Привіт!
Зате на підвечірок подали… вареники! Змилосердилась кухарка! Що то — особисте знайомство! І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: мстились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників — який наїдок? Бродила таборовим дворищем. Яке тут усе квадратне! Алейки, клумбочки — мов під лінієчку! Над ними — коробочки-корпуси. Мабуть, аби діти краще засвоювали геометричні фігури? І все ж цікаво, чи дійшов уже лист? Чи пакують уже батьки омріяні ласощі? Бродила й уявляла, що із замовленого вони покладуть до посилки. Ось тато хоче потішити Софійку пакуночком вафлів. Ось мама переконує, що він зіпсує дитині зуби. Ось дядько Сергій запевняє, що коли в міру, то солодке навіть сприяє натхненню. А Сніжана жартує, що має знайомого стоматолога. Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!.. Цікаво, а як там… Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає в місті? Тільки уявити: на прохання покликати Софійку до телефона почує: «А Софійка — в таборі!» Ні, краще так: «Софійка поїхала на відпочинок!» «Невже? — запитає він. — Чому я про це не знав?» — «Якби ж ти хоч іноді подзвонював їй за останні два тижні!» — сердито скаже мама. А ще ліпше, якщо вона здивується: «Хіба то не через тебе вона щовечора займає телефон, розповідаючи про свої новини? До когось гак жебонить!..» Та коронним номером могли б стати мамині слова: «Можеш подзвонити їй на мобільний!» Відколи вдома сказали, що комп’ютер — це надто дорого для сімейного бюджету, Софійка, як дочка неегоїстична й ощадлива, почала мріяти про дешевше — мобілку.У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта… І з жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і «Місячної сонати»? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день… Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався! На асфальті — аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині — якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати? Хто ж автор? Це справжній талант! Перше місце можна б і дати! — Ку-ку! Привіт! — пролунало із-за паркану. Вслід за вітанням у дірку пролізла рум’яна кучерява дівчинка років дванадцяти. Раніше Софійці щастило на знайомства із людьми, котрі вилазили переважно з кущів. Дірка в паркані — вже щось новеньке. — Ти намалюва’? Гарно! — Дівчинка зупинилась поруч із Софійкою над малюнком. — На жаль, це
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (39) »