бринять у снах
Піснями солов'їв, —
Твої уста, а на устах
Відлуння милих слів, —
А очі, Боже! Їхній сум Сягає глибини Моїх невтішних, чорних дум, Як сяйво зір — труни.
Твоя душа! — Це вічні сни Безсонної пори Про істину, що без ціни, — І безцінь мішури.
Не скаржусь — в талані земнім Земного щастя мало — В любов ударив гніву грім, І все за мить пропало.
Та гірко — хоч життя марне, І я у злиднях гину — Що ти оплакуєш мене, Чужу тобі людину.
Ясна ріко,* твої іскристі, Твої криштальні води, Відбили, осяйні і чисті, Відкрите серце, вільний хист Дочки Альберто, вічний блиск Її палкої вроди.
У тебе дивиться вона — Тремтить гладінь погожа, Тоді ти, річко чарівна, На вірне серце схожа, Де вся краса, як і в тобі, Відбилася глибоко Й тремтить, покірна ворожбі Допитливого ока.
Туманні доли, тіні рік, Ліси, мов хмари, віддалік Стоять непевною стіною За сліз завісою сумною. Там повні місяці ростуть І тануть, тануть і ведуть Одвічний свій танок. Пливуть бліді, великі, І гасять промені зірок Холодні їхні лики. Коли північний час поволі За ликом місячним гряде, Один з них, в срібнім ореолі, (Найкращий з-поміж всіх!) впаде Додолу, нижче, вниз, І просто на скелястий спис Гірської темної вершини. А ореол серпанком сплине І вкриє все довкіл: І мури замків, сіл, І всі земні простори, І дивний ліс, і море, І духів тихий сонм, І все, що впало в сон, Сховає в світлі й тіні, — В гущавині промінній. Бездонна! О, без дна Ця сну нуртовина. А на світанку всі встають. І ореол тієї ж миті Гінкі вітри несуть У супроводі бурь і гроз Як... будь-що, як усе на світі, Він... наче жовтий Альбатрос. А для всього земного Шатро Селени ні до чого (Такий вже марнотратний світ). Та ореол скінчив політ, Розсіявсь на краплини І вже дощами лине, З яких метелики земні, Що пурхають в височині (У всіх є свій каприз) Й вертаються до трав земних, Несуть по крихті сяйва вниз На крилечках своїх.
Твоя, Гелено, ніжна врода, — Нікейська лодь із древніх днів, Котра через рахманні води Несе з утом чужих морів До рідних берегів.
Ти вабиш із морів і зим Лукавим поглядом наяди, Античним профілем своїм До слави вічної Еллади, У величавий Рим.
Стоїш в осяянім вікні, Як статуя легка й крилата, В руках світильник із агату, Віщуєш здалеку мені Душевне свято.
...і ангел Ізрафель із струнами лютні в серці й з голосом найсолодшим серед усіх творінь Аллаха. Коран
Є ангел у небесах, І струни лютні сплів Йому в серці Аллах. Чари в його піснях Спиняли хори світил у світах Слухати німо, як на устах Лунає спів.
Благовістить Пісня світання, Спаленіла з кохання Зоря тремтить. Стримавсь блискавки політ, Прислухаються з орбіт Сім Плеяд, дзвенить зеніт, Владний спів чарує світ.
Шепче хор світил в ефірі, Чутка йде в повторах лун, Що чари ці — з офіри Його живої ліри, Він — лиш її вістун, Хто користає з міри Тремтіння дивних струн.
Але ангел в царстві тім, Де мудрості влада, Де Бога Любові дім, Де в гурій солодкім зорі Сяє бентежна принада, — Нею чарують зорі.
Тому бездушний спів Зневажати маєш право, Ізрафелю. Пісня млява Не увінчує богів. Мудрому серед співців Лаври всі і слава!
Лиш натхненню без вагання Вірить горній небосхил, Туга, радість, лють, кохання — В повну міру всіх мірил! Хай мовкне хор світил!
Так, ти світоч емпіреї. В світі ж інший окомір, Нам не зважитись на спір, Тінь майстерності твоєї Засліплює земний наш зір.
Та все ж якби Де Ізрафель Я жив, а він — серед юрби, Чи зважився б на спів журби Небесний менестрель? А я на пісню небесних пустель Дерзнув би без ганьби!
Вночі, червневої пори Стояв я, місячні пари В туманній, сонній течії Спливали за ясні краї І м'яко росяний убір Стелили на вершини гір, Стікали тихо й мелодійно В долину вічності сновійну. Лілею там леліє хвиля, Схилилась ружа на могилі, І загортає у туман Руїна вирви давніх ран. На Лету схожий сонний став Поглянь! тривожно задрімав, Його нікому не збудить! Краса вся спить! Ірена спить, Небес відкрита висоті Із Долею на самоті.
О чарівна! Чия вина, Що не зачинено вікна? Що жваві леготи нічні Крізь ґрати на твоїм вікні Мов чаклуни в ході легкій Навідуються в твій покій, І, повні шалу, так зухвало Колишуть довге запинало, Нависле над закритим віком, Де задрімала ти навіки. А на підлогу і на стіни Примарами набігли тіні. Мов чорний птах довкола страх. Куди мандруєш ти у снах? На острови серед морів Чужою для оцих садів! Ця дивна блідість! Дивний стрій, Нерушність довгих кіс і вій, І цей суворий супокій!
Заснула! Хай спокійно спить, За віком вік стіка, як мить. І небо сон її хранить В хоромах, що за ці святіші, На ложі, що за це смутніше. І я молюсь, щоби повік Не відкривати їй повік, Коли довкіл примар потік.
Кохана спить! Хай мирно спить І вічно сни щасливі снить! Хай пухом їй земля лежить! У темних нетрях лісових Сховає склеп її від лих, — Високий склеп її родини Свої крилаті чорні стіни Гостинно розкрива для всіх, Хто вже позбувсь земних утіх. Це та гробниця, до порталу Якої ще вона бувало В дитинстві камінці кидала; Плита могильна — звідти їй Вже не відлунить звук глухий, Навіявши думки страшні, Що стогне мертвий у труні.
Тихий діл колись-то цвів, Де з людей ніхто не жив — Війни їх взяли суворі. Тільки ніжноокі зорі З синіх веж в нічні години Квіти стерегли. За днини Промінь сонця в квітниках Ніжився на пелюстках. А тепер, в годину бід, Там спокою згинув слід,
Скрізь стривоженості гніт, — Понад долом спорожнілим Леготи закам'яніли.
А очі, Боже! Їхній сум Сягає глибини Моїх невтішних, чорних дум, Як сяйво зір — труни.
Твоя душа! — Це вічні сни Безсонної пори Про істину, що без ціни, — І безцінь мішури.
ДО М.
Не скаржусь — в талані земнім Земного щастя мало — В любов ударив гніву грім, І все за мить пропало.
Та гірко — хоч життя марне, І я у злиднях гину — Що ти оплакуєш мене, Чужу тобі людину.
ДО РІЧКИ (ПО)
Ясна ріко,* твої іскристі, Твої криштальні води, Відбили, осяйні і чисті, Відкрите серце, вільний хист Дочки Альберто, вічний блиск Її палкої вроди.
У тебе дивиться вона — Тремтить гладінь погожа, Тоді ти, річко чарівна, На вірне серце схожа, Де вся краса, як і в тобі, Відбилася глибоко Й тремтить, покірна ворожбі Допитливого ока.
ЗАЧАРОВАНИЙ КРАЙ
Туманні доли, тіні рік, Ліси, мов хмари, віддалік Стоять непевною стіною За сліз завісою сумною. Там повні місяці ростуть І тануть, тануть і ведуть Одвічний свій танок. Пливуть бліді, великі, І гасять промені зірок Холодні їхні лики. Коли північний час поволі За ликом місячним гряде, Один з них, в срібнім ореолі, (Найкращий з-поміж всіх!) впаде Додолу, нижче, вниз, І просто на скелястий спис Гірської темної вершини. А ореол серпанком сплине І вкриє все довкіл: І мури замків, сіл, І всі земні простори, І дивний ліс, і море, І духів тихий сонм, І все, що впало в сон, Сховає в світлі й тіні, — В гущавині промінній. Бездонна! О, без дна Ця сну нуртовина. А на світанку всі встають. І ореол тієї ж миті Гінкі вітри несуть У супроводі бурь і гроз Як... будь-що, як усе на світі, Він... наче жовтий Альбатрос. А для всього земного Шатро Селени ні до чого (Такий вже марнотратний світ). Та ореол скінчив політ, Розсіявсь на краплини І вже дощами лине, З яких метелики земні, Що пурхають в височині (У всіх є свій каприз) Й вертаються до трав земних, Несуть по крихті сяйва вниз На крилечках своїх.
ДО ГЕЛЕНИ
Твоя, Гелено, ніжна врода, — Нікейська лодь із древніх днів, Котра через рахманні води Несе з утом чужих морів До рідних берегів.
Ти вабиш із морів і зим Лукавим поглядом наяди, Античним профілем своїм До слави вічної Еллади, У величавий Рим.
Стоїш в осяянім вікні, Як статуя легка й крилата, В руках світильник із агату, Віщуєш здалеку мені Душевне свято.
ІЗРАФЕЛЬ
...і ангел Ізрафель із струнами лютні в серці й з голосом найсолодшим серед усіх творінь Аллаха. Коран
Є ангел у небесах, І струни лютні сплів Йому в серці Аллах. Чари в його піснях Спиняли хори світил у світах Слухати німо, як на устах Лунає спів.
Благовістить Пісня світання, Спаленіла з кохання Зоря тремтить. Стримавсь блискавки політ, Прислухаються з орбіт Сім Плеяд, дзвенить зеніт, Владний спів чарує світ.
Шепче хор світил в ефірі, Чутка йде в повторах лун, Що чари ці — з офіри Його живої ліри, Він — лиш її вістун, Хто користає з міри Тремтіння дивних струн.
Але ангел в царстві тім, Де мудрості влада, Де Бога Любові дім, Де в гурій солодкім зорі Сяє бентежна принада, — Нею чарують зорі.
Тому бездушний спів Зневажати маєш право, Ізрафелю. Пісня млява Не увінчує богів. Мудрому серед співців Лаври всі і слава!
Лиш натхненню без вагання Вірить горній небосхил, Туга, радість, лють, кохання — В повну міру всіх мірил! Хай мовкне хор світил!
Так, ти світоч емпіреї. В світі ж інший окомір, Нам не зважитись на спір, Тінь майстерності твоєї Засліплює земний наш зір.
Та все ж якби Де Ізрафель Я жив, а він — серед юрби, Чи зважився б на спів журби Небесний менестрель? А я на пісню небесних пустель Дерзнув би без ганьби!
ЗАСНУЛІЙ
Вночі, червневої пори Стояв я, місячні пари В туманній, сонній течії Спливали за ясні краї І м'яко росяний убір Стелили на вершини гір, Стікали тихо й мелодійно В долину вічності сновійну. Лілею там леліє хвиля, Схилилась ружа на могилі, І загортає у туман Руїна вирви давніх ран. На Лету схожий сонний став Поглянь! тривожно задрімав, Його нікому не збудить! Краса вся спить! Ірена спить, Небес відкрита висоті Із Долею на самоті.
О чарівна! Чия вина, Що не зачинено вікна? Що жваві леготи нічні Крізь ґрати на твоїм вікні Мов чаклуни в ході легкій Навідуються в твій покій, І, повні шалу, так зухвало Колишуть довге запинало, Нависле над закритим віком, Де задрімала ти навіки. А на підлогу і на стіни Примарами набігли тіні. Мов чорний птах довкола страх. Куди мандруєш ти у снах? На острови серед морів Чужою для оцих садів! Ця дивна блідість! Дивний стрій, Нерушність довгих кіс і вій, І цей суворий супокій!
Заснула! Хай спокійно спить, За віком вік стіка, як мить. І небо сон її хранить В хоромах, що за ці святіші, На ложі, що за це смутніше. І я молюсь, щоби повік Не відкривати їй повік, Коли довкіл примар потік.
Кохана спить! Хай мирно спить І вічно сни щасливі снить! Хай пухом їй земля лежить! У темних нетрях лісових Сховає склеп її від лих, — Високий склеп її родини Свої крилаті чорні стіни Гостинно розкрива для всіх, Хто вже позбувсь земних утіх. Це та гробниця, до порталу Якої ще вона бувало В дитинстві камінці кидала; Плита могильна — звідти їй Вже не відлунить звук глухий, Навіявши думки страшні, Що стогне мертвий у труні.
ДОЛИНА ТРИВОГИ
Тихий діл колись-то цвів, Де з людей ніхто не жив — Війни їх взяли суворі. Тільки ніжноокі зорі З синіх веж в нічні години Квіти стерегли. За днини Промінь сонця в квітниках Ніжився на пелюстках. А тепер, в годину бід, Там спокою згинув слід,
Скрізь стривоженості гніт, — Понад долом спорожнілим Леготи закам'яніли.