- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »
того й сталося (знають це всі
У прибережній землі).
Що вітер з-за хмар повіяв і вбив
Кохану Аннабель Лі.
Та любов наша більша була, ніж любов Тих, що, старші, стояли здалі, Що, мудріші, стояли здалі, — Ані янголи з неба словами намов, Ані демони з-під землі Не могли розлучити моєї душі З душею Аннабель Лі.
Світла ніч з вишини все навіює сни Про кохану Аннабель Лі; Чисті промені зір все нагадують зір Чарівної Аннабель Лі; Плине днів течія, з нею вік буду я, — Там кохана, жона, наречена моя Під надгробком лежить у землі, В тій прибережній землі.
Я в пишному вінці, В багатому одінні; Коштовні камінці У персні на руці, І я щаслива нині.
Мій любий лорд колись Слова дорогоцінні Промовив, клянучись, — Та подзвін знісся ввись І груди здійнялись: Бо той поліг, б'ючись, Хто вже щасливий нині.
«Любов мою прийми; Удвох ми жить повинні, То ж не вмивайсь слізьми», — Ввійшли до церкви ми, Та був мені в умі Небіжчик д'Елормі: «О, я щаслива нині!»
Промовлено отак Обітниці безцінні, І, хоч надії брак, І в серці віри брак, Обручка — наче знак, Що я щаслива нині; Мов золочений знак, Що я щаслива нині.
Як збавитись химер, Струсити снива плинні? Минуле час затер, А страшно дотепер: З-за мене той, хто вмер, Нещасним стане нині.
Палючий жар на щоки ліг Тобі у час вінчання, Хоч світ вистелював до ніг Щасливі дні кохання.
А промінь у твоїх очах, Що все сліпив собою, (Що він ховав: тріумф чи крах?) Обпік мене красою.
Дівочий сором то, мабуть, Твої рум'янив щоки, Та щему в серці не забуть, Згубив навіки спокій
Хто бачив, як на щоки ліг Рум'янець в час вінчання, Хоч світ стелив тобі до ніг Щасливі дні кохання.
Чоло цілуючи в журбі, Дозволь, відкриюся тобі, — Ти слушно, далебі, Казала, що вві сні Даремно я марную дні. Та вже коли позбувсь надій, Нехай це вдень, чи в тьмі нічній, Нехай це яв, чи марні сни, Хіба повернуться вони? Все, що примариться мені, І все що бачу — сон у сні!
Стою, а пінний вал До берега несе свій шал, Рука стискає в забутті Піщинки золоті. Як мало! Вислиза Пісок у воду, і терза Мене сльоза, сльоза! О Боже, як в руках Утримати цей прах? О Боже, хоч одну Піщинку не віддати дну! Чи ж все, що мариться мені, Що бачу — сон у сні?
Як часто у святилищах Природи Безлюдні скелі, праліси і води Таку промовлять істину про нас. Що нам здається: зупинився час!
1
Колись я знався з обранцем світів, — Світи йому звіряли таємниці, Він смолоскипа духу запалив Від сонця і зірок. І крізь зіниці З народження тим сяйвом променів І ніс його в життя, у будні ниці. Та сам не знав у щонайвищу мить, Що то за сила в ньому струменить.
2
Його, гадав я, так зачарувало Мабуть, проміння місячне вночі? Невже таємні вроки подавали До таїни вірнішії ключі, Ніж древні вчення? Може, думки спалах, Ще й сліду слів в собі не несучи, Збадьорював урочо розум млявий Так, як нічна роса спекотні трави?
3
Трапляється, що глянеш мимохіть На те, що любиш, і підступлять сльози, Байдужий погляд спалахне умить, Хоч щодень бачиш все в буденній прозі, Та лиш ТОДІ раптово забринить Твоя душа, розбудить сонний морок, Немов струна обірвана, і так Щемить на серці! То є віщий знак
4
Блукань іще незнаними світами. Господь той знак красою подає Лиш тим, хто ладен відректися тями, Зневаживши життя і рай, стає Такий на бій із божеством, у храмі Душевному його не визнає І прагне скинути чимдуж із трону, А власну пристрасть вбрати, як корону.
Літо в розповні, Ніч на землі, Місяць виходить В зоряній млі, Зір починає Круговорот, Відблиском грає В дзеркалі вод.
Місяць сміявся, Та осміх здавався Надто холодним мені. Раптом в хмарину Місяць поринув — І ти розцвіла в вишині, Зоре вечірня, Світла і вірна В гордій своїй яснині. І серцю так добре, Бо гордо над обрій Возносить його промінь твій Далекий той промінь, Та місячний пломінь Ще дальший, бо він неживий.
Вночі я про блаженство снив, Яке взяла розлука. Та денний сон мене збудив, І в серці — знову мука.
Ах! Те, що бачу в світлі дня — Лиш сон. І крізь яву Блукаю сліпо навмання, В минулому живу.
Та сон святий — той сон святий Назло жорстокій долі Мене, мов промінь золотий, Веде в земній юдолі.
Хай в ніч буремну мов мана Він блисне й гасне вмить, Чи ж Зірка Істини денна Яскравіше горить?
Я на світанку юних днів Бажанням дивним паленів На тихе озеро піти, Де мій притулок самоти Посеред чорних, диких гір Обстав глухий сосновий бір. І тільки ніч стелила знов На все навколо свій покров,
Як раптом вітер прилітав, Таємне щось гілкам шептав... Тоді будивсь у грудях жах, Що жив у водах у вітрах. Та ні, не жах, а відчуття Якогось самозабуття, Що не сприйняв би, не втаю, Ані за райську озію, Ні навіть за любов твою.
Я знав — очікує загин, Могила в мороці глибин Того, хто би хотів знайти Притулок в царстві самоти, Душі відраду від скорбот В Едемі темних вод.
Романсе мій, у сонний час Згорнувши крила, ти не раз На озері в глущавині Крізь сон наспівував мені. Тоді, барвистий, мов папуга, Ти щиро був мені за друга, І те, що знаю алфавіт, Прості слова — твоя заслуга. Очима недитячих літ Я, ще дитя, дививсь на світ.
Та Кондор — час в недобру пору Громами гнав років юрбу, Пригнав турботи і журбу. Вже й ніколи зирнути в гору У скрути нелегку добу. А коли й трапиться хвилинна Світліша на душі струмина, То в лірі й римах хоч на мить Вона шукає відпочину. Це ж злочин, щоб її спинить — Поезії немає спину.
Гаї, які
Та любов наша більша була, ніж любов Тих, що, старші, стояли здалі, Що, мудріші, стояли здалі, — Ані янголи з неба словами намов, Ані демони з-під землі Не могли розлучити моєї душі З душею Аннабель Лі.
Світла ніч з вишини все навіює сни Про кохану Аннабель Лі; Чисті промені зір все нагадують зір Чарівної Аннабель Лі; Плине днів течія, з нею вік буду я, — Там кохана, жона, наречена моя Під надгробком лежить у землі, В тій прибережній землі.
ВЕСІЛЬНА БАЛАДА
Я в пишному вінці, В багатому одінні; Коштовні камінці У персні на руці, І я щаслива нині.
Мій любий лорд колись Слова дорогоцінні Промовив, клянучись, — Та подзвін знісся ввись І груди здійнялись: Бо той поліг, б'ючись, Хто вже щасливий нині.
«Любов мою прийми; Удвох ми жить повинні, То ж не вмивайсь слізьми», — Ввійшли до церкви ми, Та був мені в умі Небіжчик д'Елормі: «О, я щаслива нині!»
Промовлено отак Обітниці безцінні, І, хоч надії брак, І в серці віри брак, Обручка — наче знак, Що я щаслива нині; Мов золочений знак, Що я щаслива нині.
Як збавитись химер, Струсити снива плинні? Минуле час затер, А страшно дотепер: З-за мене той, хто вмер, Нещасним стане нині.
ПІСНЯ
Палючий жар на щоки ліг Тобі у час вінчання, Хоч світ вистелював до ніг Щасливі дні кохання.
А промінь у твоїх очах, Що все сліпив собою, (Що він ховав: тріумф чи крах?) Обпік мене красою.
Дівочий сором то, мабуть, Твої рум'янив щоки, Та щему в серці не забуть, Згубив навіки спокій
Хто бачив, як на щоки ліг Рум'янець в час вінчання, Хоч світ стелив тобі до ніг Щасливі дні кохання.
СОН У СНІ
Чоло цілуючи в журбі, Дозволь, відкриюся тобі, — Ти слушно, далебі, Казала, що вві сні Даремно я марную дні. Та вже коли позбувсь надій, Нехай це вдень, чи в тьмі нічній, Нехай це яв, чи марні сни, Хіба повернуться вони? Все, що примариться мені, І все що бачу — сон у сні!
Стою, а пінний вал До берега несе свій шал, Рука стискає в забутті Піщинки золоті. Як мало! Вислиза Пісок у воду, і терза Мене сльоза, сльоза! О Боже, як в руках Утримати цей прах? О Боже, хоч одну Піщинку не віддати дну! Чи ж все, що мариться мені, Що бачу — сон у сні?
СТАНСИ
Як часто у святилищах Природи Безлюдні скелі, праліси і води Таку промовлять істину про нас. Що нам здається: зупинився час!
1
Колись я знався з обранцем світів, — Світи йому звіряли таємниці, Він смолоскипа духу запалив Від сонця і зірок. І крізь зіниці З народження тим сяйвом променів І ніс його в життя, у будні ниці. Та сам не знав у щонайвищу мить, Що то за сила в ньому струменить.
2
Його, гадав я, так зачарувало Мабуть, проміння місячне вночі? Невже таємні вроки подавали До таїни вірнішії ключі, Ніж древні вчення? Може, думки спалах, Ще й сліду слів в собі не несучи, Збадьорював урочо розум млявий Так, як нічна роса спекотні трави?
3
Трапляється, що глянеш мимохіть На те, що любиш, і підступлять сльози, Байдужий погляд спалахне умить, Хоч щодень бачиш все в буденній прозі, Та лиш ТОДІ раптово забринить Твоя душа, розбудить сонний морок, Немов струна обірвана, і так Щемить на серці! То є віщий знак
4
Блукань іще незнаними світами. Господь той знак красою подає Лиш тим, хто ладен відректися тями, Зневаживши життя і рай, стає Такий на бій із божеством, у храмі Душевному його не визнає І прагне скинути чимдуж із трону, А власну пристрасть вбрати, як корону.
ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Літо в розповні, Ніч на землі, Місяць виходить В зоряній млі, Зір починає Круговорот, Відблиском грає В дзеркалі вод.
Місяць сміявся, Та осміх здавався Надто холодним мені. Раптом в хмарину Місяць поринув — І ти розцвіла в вишині, Зоре вечірня, Світла і вірна В гордій своїй яснині. І серцю так добре, Бо гордо над обрій Возносить його промінь твій Далекий той промінь, Та місячний пломінь Ще дальший, бо він неживий.
СОН
Вночі я про блаженство снив, Яке взяла розлука. Та денний сон мене збудив, І в серці — знову мука.
Ах! Те, що бачу в світлі дня — Лиш сон. І крізь яву Блукаю сліпо навмання, В минулому живу.
Та сон святий — той сон святий Назло жорстокій долі Мене, мов промінь золотий, Веде в земній юдолі.
Хай в ніч буремну мов мана Він блисне й гасне вмить, Чи ж Зірка Істини денна Яскравіше горить?
ОЗЕРО
Я на світанку юних днів Бажанням дивним паленів На тихе озеро піти, Де мій притулок самоти Посеред чорних, диких гір Обстав глухий сосновий бір. І тільки ніч стелила знов На все навколо свій покров,
Як раптом вітер прилітав, Таємне щось гілкам шептав... Тоді будивсь у грудях жах, Що жив у водах у вітрах. Та ні, не жах, а відчуття Якогось самозабуття, Що не сприйняв би, не втаю, Ані за райську озію, Ні навіть за любов твою.
Я знав — очікує загин, Могила в мороці глибин Того, хто би хотів знайти Притулок в царстві самоти, Душі відраду від скорбот В Едемі темних вод.
РОМАНС
Романсе мій, у сонний час Згорнувши крила, ти не раз На озері в глущавині Крізь сон наспівував мені. Тоді, барвистий, мов папуга, Ти щиро був мені за друга, І те, що знаю алфавіт, Прості слова — твоя заслуга. Очима недитячих літ Я, ще дитя, дививсь на світ.
Та Кондор — час в недобру пору Громами гнав років юрбу, Пригнав турботи і журбу. Вже й ніколи зирнути в гору У скрути нелегку добу. А коли й трапиться хвилинна Світліша на душі струмина, То в лірі й римах хоч на мить Вона шукає відпочину. Це ж злочин, щоб її спинить — Поезії немає спину.
ДО (ЕЛЬМІРИ)
Гаї, які
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »