Литвек - электронная библиотека >> Амелі Нотомб >> Биографии и Мемуары >> Саботаж кохання >> страница 2
Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.

— Вона воює? — з надією спитала я.

— Ні.

Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.

Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.

Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.

Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.

Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.

Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.

Міркую собі, що може означати слово комунізм. Мені вже п'ять років і загострене почуття власної гідності не дозволяє мені запитати у дорослих, що воно таке. Зрештою, я ж навчилася говорити без їхньої допомоги. Якби мені довелося щоразу випитувати у них значення тих чи тих слів, я досі була б на стадії дитячого белькотіння. Сама ж зрозуміла, що собака — це собака, що злий — це злий. Не бачу підстав, чому хтось має допомагати мені зрозуміти ще одне якесь слово.

Адже це має бути легко. Тут царює щось надзвичайно особливе. Міркую, що тут такого особливого? Особливе те, що усі люди однаково вдягнені, особливе те, що світло тут схоже на освітлення у лікарні Кобе, особливе те, що…

Чого це я гарячкую? Так, тут все пронизане комунізмом, це безперечно, але не будемо легковажити зі смислом. Це важлива річ, адже йдеться про особливе слово!

То що ж тут найдивовижнішого?

І раптом це запитання зовсім знесилює мене. Я лягаю на підлогу аеропорту і вмить засинаю.


Прокидаюсь. Не знаю, скільки годин я проспала. Трохи виснажені батьки все ще чекають на багаж. Брат із сестрою сплять на долівці.

Про комунізм я забула. Хочеться пити. Батько дає мені талончик, щоб купила напій.

Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.

З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.

І раптом ніс до носа стикаюся із комунізмом.

Коли, нарешті, прибуває багаж, надворі вже глупа ніч.

Страшенно химерним світом нас везе якась машина. Вже майже опівночі, широчезні вулиці спорожніли.

У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.

А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.

Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.

Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто

— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.

Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.

Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.


«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.

У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.

Перевірці не піддавалася жодна з них.

Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.

Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.

Мешканцям іноземної комуни зорієнтуватись було важко. Та й чимало самих дипломатів стверджували, що й вони, врешті-решт, не мали жодного уявлення про те, що відбувається у Китаї.

Тому й рапорти, які їм належало писати у відповідні міністерства, були більше схожі на красиво і складно написаний літературний твір. У Пекіні народилося чимало письменницьких талантів, причому будь-якого іншого пояснення цьому явищу годі й шукати.

Якби Бодлер міг знати, що «десь там подалі від цього світу» він надибає оце нагромадження китайської правди, вигадки, напівправди, напіввигадки, то він би цієї зустрічі так палко не жадав.

1974 року в Пекіні я не читала ні Віттгенштейна, ні Бодлера, ні «Женьмінь жібао».

Я читала мало. Було стільки невідкладних справ! Читання — це добре для таких нероб, як дорослі. Чимось же їм треба займатись.

На мене було покладено важливі обов'язки.

Я мала турбуватись про коня, який забирав три чверті часу.

Я мала зворушувати натовп.

Я мала підтримувати імідж індивідуальності.

Я мала створити свою легенду.

Та й, зрештою, була війна. Незвичайна і жорстока війна у гетто Сань Лі Тхунь.

Візьміть ватагу дітлахів усіх національностей, закрийте їх у тісному бетонному просторі, дайте їм волю і зніміть будь-який нагляд.

Ті, хто вважає, що ця дітлашня дружелюбно візьметься за руки, — великі простачки.

Наш приїзд збігся у часі з проведенням конференції на найвищому рівні, яка