- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (7) »
Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся екстравагантним бажанням Михайли Семенка... Згадуєш його вірша, і справді стає бажаним збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі, з усіма напівсимволічними причандалами.
Цей замок мав би з Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбився б у воді...
Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, й тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.
Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом'яному брилі в українській сорочці з краваткою.
Вітер ворушить рудими довгими козацькими вусами, — очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.
Раптом він кінчає співати й розплющує очі. Ви здивовані й збентежені. На вас дивляться до неймовірності блакитні хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде, свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.
Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.
Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.
Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий. Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат. Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це. — Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються! Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються. Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба. Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у «пірогах», а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од «пірог». І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським. Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге. Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!? Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія! І раптом згадуєш, то цей старуган «вижимає» 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!.. Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві. Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм... Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників. Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком. По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста. — Це Кремінчук. Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку. Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра. Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів. Велетень — металургійний завод — із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи... Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів. А ось і самі чародії. Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська... — Гіп-гіп-ура!.. — вітають вони тих. що лишилися.
Хто ж тепер не знає, що то є пляж?.. Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока. А тепер спитайте малого хлопця — і то він вам скаже: — Пляж — це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка «на облік» не береться), звичайно тепер мають цієї «насолоди» досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці... Певне, то їх сонечко дошкуляє... Ще пляж можна назвати біржею праці. Бо ж усі тьоті та дяді напевне що «безробітні». Де ж ви бачили, щоб робоча чи службова людина, або «хатня господиня», як це в анкетах зазначається, та мала спромогу отак з ранку до вечора день по дню ясне сонечко та чуже око чарами свого тіла ублажати? Звичайно, що «безробітні». Не маючи «шматка хліба», вони годуються сонцем,
МІРКУВАННЯ ПРО КАКТУСИ ТА ВЕРБУ
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий. Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат. Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це. — Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються! Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються. Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба. Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у «пірогах», а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од «пірог». І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським. Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге. Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!? Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія! І раптом згадуєш, то цей старуган «вижимає» 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!.. Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві. Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм... Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників. Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком. По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста. — Це Кремінчук. Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
ФОРПОСТ
Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку. Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра. Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів. Велетень — металургійний завод — із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи... Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів. А ось і самі чародії. Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська... — Гіп-гіп-ура!.. — вітають вони тих. що лишилися.
ДИМ ЗАВОДІВ І ПЛЯЖ У СТЕПУ
Хто ж тепер не знає, що то є пляж?.. Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока. А тепер спитайте малого хлопця — і то він вам скаже: — Пляж — це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка «на облік» не береться), звичайно тепер мають цієї «насолоди» досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці... Певне, то їх сонечко дошкуляє... Ще пляж можна назвати біржею праці. Бо ж усі тьоті та дяді напевне що «безробітні». Де ж ви бачили, щоб робоча чи службова людина, або «хатня господиня», як це в анкетах зазначається, та мала спромогу отак з ранку до вечора день по дню ясне сонечко та чуже око чарами свого тіла ублажати? Звичайно, що «безробітні». Не маючи «шматка хліба», вони годуються сонцем,
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (7) »